Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Я роблю простенький фокус з монетою і дую собі в кулак. Показую йому порожню долоню.

— Немає торгівлі — немає золота.

Розвертаюсь до дверей, але на порозі зупиняюся:

— А може, Копчений Уллє, хтось продає невільників, але особливих? Я шукаю двох чужоземних жінок: одна — вища за рослого чоловіка, але худа, з волоссям мов солома, а друга — нормального зросту, але з волоссям кольору сажі і кучерявим, ніби бараняче руно…

Я описую інших членів експедиції, які залишилися живими, не забувши згадати про «сліпі» риб’ячі очі, які бачать, і про шорстку мову. А ще про те, що вони можуть зійти за божевільних або Пісенників.

Він присуває табурет і сідає переді мною, дивиться очима, схожими на краплі смоли, в яких я не в силах нічого прочитати.

Я сідаю на стіл, на якому височіють розсортовані в дерев’яні коробочки дрібнички.

— Є ще одна річ, яку має кожен гарний купець і за яку я теж віддав би золото. Це новини. Вісті про людей, яких я описав. Може, вони з’являлися тут або в якомусь іншому місці? Може, продали або зробили щось дивне? А може, це їх продали? Ось що, Копчений Уллє… Я дам тобі цей ґвіхт. Як аванс. Якщо не дізнаєшся нічого, віддаси його мені, — я усміхаюся так солодко… всіма зубами, як вовк. А потім кидаю монету в дерев’яну стіну.

Насправді це нескладно. Питання стабілізації кидка і початкової швидкості. Ну і зап’ясток. Ще потрібно знати, що золото — це м’який метал. Монета жодним чином не перерубає деревних волокон. Просто потрібно метнути в горизонтальну балку і тоді вона увійде між волокнами.

Однак це справляє враження. Добрі люди з іншої кімнати стикаються в дверях, але завмирають, побачивши зведену руку власника контори.

— Духмяного пива, — каже Копчений Уллє. — Холодного. Просто з колодязя.

Значить, ми вже друзі. Попиваємо світлий напій, в якому дорогі приправи перебивають сморід дріжджів.

Уллє виймає ножа, і за деякий час йому вдається виколупати ґвіхт з балки. Він уважно оглядає монету, після чого кидає на шальку терезів і постукує базальтовими гирьками.

— Якщо в майбутньому ще мені платитимеш, не встромляй всього в стіни, — бурмоче.

Потім веде мене вузьким проходом між халупами, тут смердить сечею, прогнилі дошки під ногами чвакають у багнюці.

Потім наказує чекати. Я стою на маленькій вуличці, слухаю псів, що гавкають за частоколом двору, і меланхолійно роздумую, чи щось відбувається, чи Копчений просто намагається мене надурити.

Нарешті відкривається одна зі стулок, і мене запрошують усередину.

На подвір’ї росте кілька плодових дерев, на траві поставлено стільці і столик. Копчений Уллє чекає разом із приятелем — зморщеним дідуганом з кадиком, який так стирчить з обвислої шиї, що на ньому можна повісити капелюха. Це Мальфаст Летючий Камінь. Шанований чоловік, який знає все про дивних невільників.

Я сідаю з ними, отримую зелену чарку з товстого, пухирчастого скла, мені урочисто наливають щось відверто зелене і духмяне, немов сироп від кашлю.

Мальфаст плескає в долоні, і двоє слуг відчиняють браму будинку, який я спершу прийняв за надто довгий сарай. Виводять досить високу жінку, закутану по саму маківку в червоний плащ з глибоким каптуром.

Я мовчу.

З неї знімають плащ. Під ним дівчина гола, у неї зовсім біла шкіра, вкрита складним геометричним чорним та червоним татуюванням. Довге волосся кольору снігу, зав’язане вузлом. Вона відкриває татуйовані повіки, і я бачу білі очі, крізь білизну просвічує червона райдужка. Рівний вузький ніс тягнеться майже вертикально, дівчина виглядає зовсім як змія.

— Вона сліпа, — відгукується хрипким, дуже гучним голосом Мальфаст. — Як ти й хотів. Сліпа, але бачить, як ти й казав. Її світло — це темрява. Удень вона ледь бачить, проте її стихія — це дотик. Не переносить світла, навіть її шкіра цього не любить. Потрібно тримати її в темряві і закривати від світла. Походить з далекої країни і є жрицею чужоземної богині, яка зветься Іррханна. Її храм — це темні печери, а культ полягає в стосунках з чоловіками чи незайманками. Їй усе одно. Бачить у темряві і бачить дотиком. А її дотик це щось таке, чого неможливо забути. Мало їсть і чудово співає для своєї богині, але це безпечно, тому що вона далеко. При цьому абсолютно не говорить. П’ять ґвіхтів золотом. Справжній скарб.

Я роблю ковток напою і розумію, що воно дуже віддалено нагадує вино. Пахне як рідина для ванни.

Хитаю головою.

Мовчки. Що тут сказати? Зараз я багатий збоченець, прихильник дивацтв.

Тоді, можливо, горбатий мідношкірий дідок з довгим, до пояса, срібним волоссям і однією рукою? Мовчки стоїть і грається камінчиками в долоні.

— Цей народився зовсім без очей і до того ж він — Той, хто Діє. Можна тримати його вдома без побоювань. Безпечний для людей і худоби. Завдяки своєму мистецтву ніби бачить. Може прочитати приховані речі, якщо дати йому предмет, який комусь належав. Однак правда в тому, що він з Кебіру, і краще його розуміє той, хто знає тамтешню мову. Є в нього і одна пісня — якщо даси йому якусь зламану річ, зуміє зробити так, щоб частини зрослися. Це пісні чужих богів і тут вони не приведуть до нещастя. Цього віддам за двадцять марок срібла.

Чергова невільниця одягнена в щось, що нагадує золотистий обтислий комбінезон для пірнання, вкритий рудими зиґзаґами. Присідає біля стоп стражника, облизуючи губи і спираючись руками в землю. У неї гострі зуби і чорні губи. І нашийник з пристебнутим ланцюгом.