Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Амелія

Минали дні.

І з кожним днем наші стосунки з Даніелем погіршувалися.

Що більше Федеріко знаходився поблизу мене, тим більше ревнощів я бачила в очах свого хлопця. Це починало набридати і призводило до сварок.

Зрештою, моє спілкування з Федеріко припинилося.

— Амеліє, — звернувся до мене Джейк. — Піди пообідай.

— Не хочу. Йди ти, я працюватиму.

Джейк недовірливо поглянув на мене, але зрештою мовчки пішов. Я в цей час переглядала білети на літак додому, адже скоро потрібно туди повертатися.

— Амеліє, — я підіймаю погляд і бачу, що переді мною стоїть Федеріко.

— Будь ласка, йди.

— Ні. Не піду. Чому ти вже вкотре пропускаєш обід?

— Це не твоя справа.

— Ні, це моя справа. Як менеджер я маю піклуватися про працівників. Ти погано харчуєшся і це може негативно вплинути на твоє здоров'я, а також на роботу. Даніель хіба цього не помітив?

— Це не Ваша справа, пане Кастро. Знайдіть іншу людину для читання нотацій.

Він розлючено дивиться на мене, але різко відходить від стійки, коли сходами спускається Даніель.

— Якого біса ти тут знову вештаєшся?

— Даніель, припини. Він вже йде, — кажу я, йдучи до хлопця.

— Ні, я не піду, — відповідає Федеріко. — Якщо ти не піклуєшся про свою дівчину, то це зроблю я.

— Федеріко, замовкни! — кричу я, кладучи руки на груди Даніеля.

Це, звичайно, не зупинить його, але дасть змогу мені трішки заспокоїти хлопця і передбачити якусь витівку.

— Про що ти, в біса, говориш? — шипить від люті хлопець.

— Про те, що бачу, на відміну від тебе.

Я не встигаю зреагувати і втримати Даніеля. Він швидко підходить до Федеріко і вдаряє його по обличчю.

— Даніель!

Підбігаю до нього і відштовхую від Федеріко.

— Ще одне слово, покидьку, і я тебе викину звідси! Тебе жоден готель не то що в місті, а й в країні не візьме!

— Даніель, припини!

Від відходить подалі, а я дивлюся в бік менеджера. У нього з носа тече кров. Я декілька секунд думаю, перш ніж підійти до нього.

— Задоволений? – запитую, дивлячись через плече на свого хлопця.

— Натякаєш, що я винний?

— Я не натякаю. Я кажу прямо, — відповідаю, торкаючись рукою долоні Федеріко, яка закривала його розбитий ніс. — Покажи мені рану.

— Амеліє, ходімо, — каже Даніель.

— Хочеш, щоб я обирала між тим, аби знову посваритися через твої ревнощі і допомогти Федеріко?

— Мені здається, що вибір очевидний. До того ж, хто сказав, що ми посваримося.

— Тому що так стається постійно, Даніель! — обертаюся до нього. — Після кожної зустрічі з ним у нас сварка, бо ти не можеш вгамуватися! Скільки тобі ще разів сказати, що я вірна тобі і кохаю тільки тебе, перш ніж ти заспокоїшся?! Де та довіра, про яку ти весь час мені казав?!

— Я довіряю тобі! Але не довіряю йому!

— Тоді вгамуйся врешті решт і контролюй себе!

— Якщо ти зараз не підеш зі мною...

— Тоді що?! Що ти зробиш?! Я не можу постійно йти за тобою, Даніель! Я не твоя власність!

Він мовчить. Ми вдвох розлючені, втомлені від цих сварок і намагаємося не сказати зайвого.

Даніель обертається і ховається за дверима ліфту. В мені панує  спустошення і біль. Скільки ще випробувань нас чекає?

— Йди до медпункту, Федеріко, — кажу менеджеру, пишучи повідомлення Джейку.

Я не можу залишити робоче місце.

Миттєво отримую смс, що він вже йде, тому викликаю ліфт і підіймаюся в номер до Даніеля. Витягаю ключ-карту і двері автоматично відчиняються, після чого я заходжу.

Даніель сидить на дивані, випиваючи алкоголь налитий в склянці.

— П'єш? Серйозно? Так ти хочеш, щоб відбувалася наша розмова.

— Це не алкоголь, якщо тебе раптом це цікавить.

Я зітхаю і сідаю навпроти нього, на крісло. Ми деякий час мовчимо, приводимо до ладу думки і заспокоюємося.

— Я втомилася, Даніель. Я не хочу більше сваритися.

— Я теж не хочу, Амеліє. Я теж втомився. Це більше не може так продовжуватися. Мені нестерпно дивитися на це. Потрібно щось із цим робити?

— І що ти пропонуєш? — нервово посміхаюся. — Розійтися?

— Це один із варіантів.

— Що? — незрозуміло дивлюся на нього. — Ти зараз серйозно?

— Цілком. У нас постійні сварки та непорозуміння. Я не кажу, що нам дійсно треба розійтися. Маю на увазі, що це можливий варіант розвитку подій. Ми втомилися. Нам треба перепочити.

Я підіймаюся з крісла і нервово ходжу туди сюди. В моїх очах збираються сльози.

Не можу в це повірити.

Він, напевно, жартує.

— Ти не можеш так вчинити зі мною. Все ж добре!

— Що добре, Амеліє? Що тут доброго?! Ми віддаляємося одне від одного з кожним клятим днем!

— Тоді зробимо щось з цим! Навіщо було так довго добиватися мене, щоб через якісь ревнощі та сварки за хвилину розійтися?

— Тому що я втомився весь час рятувати наші стосунки! Я постійно намагаюся бути спокійним, але навіть у мене є межа!

— Це через Федеріко, так?

Він мовчить.

— Скажи мені, Даніель.

— І через нього теж.

— Тоді звільни його.

— Я не можу щоразу звільняти когось, коли ви спілкуєтеся. Федеріко хороший працівник і мені немає за що його звільняти.

— Тоді не створюй проблеми. Ти перечиш сам собі. Ти ревнуєш мене до нього, розбиваєш йому носа, але врешті решт нічого не робиш!

— Ти думаєш мені від цього добре?! Я б з радістю звільнив його, але кого тоді покладу на його місце?!

— Та будь кого! Навіть мене!

— Ось! Ось, бачиш?! У нас знову сварка!

— Тому що ти її почав!

— Ми разом її почали!

Ми мовчимо, дивлячись одне на одного. Мої щоки мокрі від сліз. Погляд Даніеля знову розлючений.

Потрібно рятувати стосунки.

— Я вірна тобі, Даніель. Я не втомлюся це казати. Я нізащо не буду в тебе за спиною щось робити. Я навіть припинила спілкуватися з Федеріко, щоб ти більше не хвилювався. Хіба цього не достатньо?

Він мовчить.