Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          - Ма, я так нервую стосовно вашого знайомства. – промовила я, дивлячись на неї.

          - Через тата? – все так само з посмішкою на лиці, спиталася мама.

          - Угу. – Я ствердно кивнула. – Боюсь, щоб не виникло конфлікту.

          - А ми тоді для чого? – Вона ніжно обійняла мене за плечі. – Можливо, чоловіки й сильна стать. Але ми, жінки, вміємо на них впливати. – сказала мама й підморгнула мені, посміхаючись.

          Я посміхнулась їй у відповідь. Хоча це й було досить рідко, коли тато нервував, та мама вміла швидко заспокоїти його.

          Годинник показував п’ятнадцять хвилин по шостій. Я пішла до себе в кімнату подивитись, чи немає пропущеного дзвінка від Леоніда. Дивно. Лампочка сповіщення не блимала. Він неодмінно повідомив би мене про те, що спізнюється.

          Я набрала його номер. Йшли довгі гудки, та він не брав трубку. Можливо, Леон як раз в дорозі?

          Підійшовши до вікна, я поглянула на вечірнє місто. Ще була не дуже пізня година, але на вулицях й дорогах було майже безлюдно. В цей час місто ненадовго завмирає. Сьогодні, напередодні Різдва, кожна родина збирається за святковим столом. А пізніше, маленькі колядники почнуть дзвонити в двері, запитуючи господарів, чи можна поколядувати.

          Я дивилась на засніжені дахи будинків і думала лишень про одне: де зараз Леонід?

          Повернувшись до зали, я присіла за стіл. Мені було не спокійно на душі. Я не могла зрозуміти, чому він спізнюється.

          - Давайте вже вечеряти! – сказав тато, сідаючи за стіл. – Не люблю не пунктуальних людей.

          - Раніше такого не було. – розгублено промовила я. – Це вперше, коли Леон затримується.

          - Діана, може, подзвони йому? – запропонувала мама.

          - Не бере трубку. – сказала я. – Зараз ще раз попробую до нього додзвонитись.

          Пів сьома. Якби Леон бачив, що я дзвонила, він вже б перетелефонував мені. Ще раз набравши його номер, я почула до болі знайомий голос: «Нажаль, Ваш абонент не може прийняти Ваш дзвінок. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше».

          Я стояла і дивилась на телефон. В голові сплили спогади про Олега, коли я так само неодноразово чула цей механічний жіночій голос.

          - Ну, що? – поцікавилась мама. – Додзвонилась?

          - Ні. – промовила я. – Телефон відключений.

          - Не варто хвилюватись. – Мама підійшла до мене і обійняла. – Думаю, він просто затримується. Ходімо за стіл.

          Мамині слова не надто заспокоїли мене.

          Всю вечерю я практично мовчала. Подумки я була з Леоном. Я все сподівалась, що от-от пролунає дзвінок в двері й я побачу його на порозі квартири. Раз у раз я споглядала на телефон, очікуючи почути мелодію вхідного дзвінка від нього.

          Я сиділа на ліжку в своїй кімнаті і слухала музику, яка тихо долинала з динаміків мого смартфону. В кімнаті було темно, як і в мене на душі. Що сталося? Чому в Леона відключений телефон? Де він зараз? Я не мала відповідей на ці запитання.

          Декілька разів я телефонувала Леону, але все так само чула електронний голос оператора. Його телефон й далі був відключеним.

          За чверть дев’ята. Неспокій розростався всередині мене, липким страхом добираючись до серця. Я не могла так сидіти й чекати. Я взяла телефон і набрала номер таксі.

          Швидко одягнувшись, я крикнула з коридору батькам, що скоро повернусь і вийшла з квартири.

          На вулиці на мене вже чекав автомобіль. Повідомивши адресу готелю, в якому спинився Леонід, я відкинулась на сидіння і заплющила очі. В голові не було жодного варіанту, куди б він міг подітись.

          Під’їхавши на місце, я попросила водія зачекати на мене. Я піднялась сходами і увійшла у вестибюль готелю. Дівчина-адміністратор, яка стояла за ресепшином, повідомила мене, що Леонід покинув номер ще до полудня й до сих пір не повернувся. Ця новина ще більше змусила мене нервувати.

          Я вийшла на двір і глибоко вдихнула, намагаючись опанувати емоції, які лютували всередині мене. На паркувальному майданчику, що знаходився біля готелю, мого Ніссану не було. Значить Леон поїхав на ньому. Але куди?

          Єдине, що прийшло мені в голову – подзвонити до Грега. Я набрала номер і чекала, допоки він візьме трубку.

          - Привіт, Діанко! – почула я веселий голос Юлькиного тата.