Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          - Я навіть уявляти не хочу. – промовила я, тяжко зітхаючи. – Мама, думаю, спокійно відреагує. А от тато… - я замовкла.

          - Не завидую я тобі, подруго. – з сумом сказала Юля. – Бути між двома вогнями не дуже весело.

          - Та прикол в тому, що лишень тато агресивно налаштований відносно Леона. – сказала я і присіла поруч з нею.

          - Ді, не журись. – Юлька обняла мене за плечі і посміхнулася. – Все буде добре.

          Ми проговорили з нею аж до пізнього вечора. Коли Юля пішла, я прийняла душ і завалилась в ліжко. День був сповнений емоцій. Але зараз я хотіла одного – почути Леоніда. Я взяла телефон і набрала його номер.

          - Привіт, крихітко! – почувши його рідний голос, я відчула, що неймовірно скучила за ним.

          - Привіт, коханий! – сказала я з легким сумом в голосі. – Я скучила!

          - Я теж. – ніжно промовив він. – Стомилась за сьогодні?

          - Дуже. – відповіла я. – Збираюсь вже лягати спати. Але щось не можу розслабитись. Так незвично засинати без тебе.

          - Мені також самотньо без тебе, ще й тут, в порожньому готелі. – сказав Леонід.

          - Я хочу до тебе в обійми! – з відчаєм промовила я. – Мені не подобається, що ми змушені терпіти цю самотність.

          - Це ж не надовго. – Голос Леона був таким приємним. Слухаючи його, спокій розливався по моїй душі. – Діанко, потерпи, кохана.

          - Гаразд. – погодилась я. – Завтра приходь на шосту годину. Я з нетерпінням чекатиму на тебе!

          Наступного дня ми з мамою були зайняті приготуванням страв до святкового столу. На моє питання, чому батьки не поставили ялинку, тато відповів, що ще не пізно і пішов на базар. Повернувшись, він приніс невеличку, але дуже красиву ялинку, яку ми разом із ним прикрасили.

          Зранку дзвонив Леонід. Я була рада почути його. Наша розмова вийшла дуже веселою. Почувши, що ми з мамою збираємось готувати пампушки, Леон радісним голосом повідомив, що буде їсти лишень їх. Це мене розсмішило і додало хорошого настрою на цілий день.

          Мама любила Святвечір. Вона завжди готувала традиційні страви, які мали бути в цей день на столі. На її думку, їх обов’язково мало бути дванадцять.

          За приготуванням проминув цілий день. До шостої залишилось трохи більше години. Я починала потрохи нервувати. Бачила, що й тато теж був не такий, як завжди. Він одягнув світло-сіру сорочку до чорних брюк, і почепив краватку, яку весь час поправляв, наче вона йому заважала.

          В залі стояв гарно сервірований стіл улюбленим маминим столовим сервізом, який вона завжди викладала на свята. Кришталеві бокали виблискували у вечірньому світлі на тлі красивої темно-бордовою скатертини. Білі бавовняні серветки із золотистим візерунком гармонічно поєднувались з святковим посудом.

          Ми заповнили стіл різноманітними наїдками, а тато витягнув пляшку червоного вина.

          - Я піду переодягнусь. – сказала мама і попрямувала до спальні.

          Через деякий час вона з’явилась в гарній вечірній сукні смарагдового кольору, яке неймовірно личило до її чорнявого волосся.

          - Надійко, яка ти в мене красуня! – промовив захоплено тато, підійшов до мами і ніжно поцілував її.

          Від його слів мама зашарілася і мило посміхнулась. Я спостерігала за ними і подумки відмітила, що мої стосунки з Леоном схожі на стосунки моїх батьків.

          - Можемо сідати за стіл. – сказав тато, дивлячись на годинник.  - Майже шоста.

          - Зачекаємо на Леоніда. – сказала мама. – Ще є час.

          - Він ніколи не спізнюється. – сказала я, хвилюючись. - Зараз прийде.

          Тато включив телевізор і промовив:

          - Подивимось, чи такий він же правильний, як ти його описуєш.

          - Богдане, прошу тебе, не напружуй  обстановку. – сказала мама. – Діанко, ходи дещо допоможеш мені на кухні.

          Я попрямувала за мамою, думаючи про Леона. Вона помітила моє хвилювання й промовила:

          - Мила, не переймайся ти так. Тато завжди полюбляє побубоніти. – Мама посміхнулася мені. – Не звертай уваги.