Франко І. Я. - Поеми - т. 5, Франко І. Я.

спать.

 

На другий день вранці-рано,

Поки тьмяно - не погано,

Потім заграва кровава

Весь край неба облила.

Тут половців вся орава

Жваво вхопила за зброю,

Зараз до нового бою

Проти міста поплила.

Та ось, наче смерті яма,

Відчинилась міська брама

І з дружиною малою

Вийшов князь з Переяслава.

 

Князь був молодий і бравий,

Та половці в одній хвили

Полк довкола обступили,

Танець почали кровавий.

Діло, бачилось, не трудне

Малу горстку роздавити,

Хоч би в крові утопити.

Але ось прийшло полудне,-

Мала горстка не маліє,

Тільки трупи сіє й сіє,

А князь, наче бог війни!

Куди ступить - стеле трупи,-

Половчанок то сини,-

А у своїх в тяжкій хвили,

Сам незломний, повний сили,

Ярим словом серце гріє.

 

Тут Кончак захтів завзятий

Свою силу показати

І князя з коня зсадить;

Він прискочив хижим бісом

І сягнув довжезним списом,

Аби лівий бік пробить.

Та не вдав таку він штуку,

Здужав лиш у ліву руку

Списа вістря запустить.

 

Скрикнули половці втішно;

Скочив знов один поспішно,

Списом теж князя вколов,

Але князь його негайно

Втяв мечем, і він нечайно

Повалився стрімголов.

 

Втім, знов, наче смерті яма,

Відчинилась міська брама,

З брами ж, мов кровава мгла,

Вийшла друга часть дружини,

Що зо страху без причини

Вранці враз з князем не йшла,

А тепер, в гарячу хвилю,

Бодрість чуючи та силу,

Йому в поміч надтягла.

 

Розгорілась кров юнацька.

Вдарили в їх тлум зненацька,

Найгустіший вал знесли

І князя усередині

В найстрашнішій різанині

Зраненого віднайшли.

Він ще на коні держався,

Не подався й не піддався,-

Та тепер його міщани

За його тяжкії рани

Зараз в город повели.

 

А за містом січ кровава

Аж до вечора тривала,-

Ніч зробила їй конець.

І Кончак на сон склонився,

Та вночі йому приснився

Мов від матері гонець.

 

Став при нім, почав казати:

«Докоряє тобі мати,

Чом на Київ ти не йшов?

Нащо Переяслав рушив,

І до втрати люд свій змусив,

І пролив князівську кров?»

 

«Переяслав!» - іспросоння

Викрикнув Кончак, і втім

Щез гонець, і з сну тяжкого

Пробудився він зовсі́м.

Тут ватажки половецькі

В його вежу надійшли,

Помовчали добру хвилю

І ось що йому рекли:

 

«Хане, нам несила далі

Отсей город добувать.

Згибла наших половина,

Й нам біди не минувать.

Наша рада - якнайшвидше

В дике поле мандрувать».

 

Встав Кончак, не сперечався,-

Ніяко йому було,-

І зняли половці табір,

Поки сонце ще зійшло.

Рушили на схід, як хмара,

Що свій висипала град;

Лиш Кончак мов отягався,

Якось позаду лишався,

Мовби з милим чим прощався,

Й обертався все назад.

 

Ідуть півдня; невесела

Многих ранених їзда;

Навіть на здорових душі

Сум і туга насіда.

Втім, на полі щось там блиска

На подобу муравлиська

Чи орлиного гнізда.

 

«Город! Город! - мимоволі

Всі половці гомонять.-

Нумо, вдармо на той город!

Він не буде нас спинять,

Адже впорожні вертаєм!

Що в нім, все позабираєм,

А на решту силу маєм

Із землею все зрівнять!»

 

І коменди не чекали,

Закричали, загукали,

Жваво рушили до брам,

Та знайшли собі на диво

Те саме кроваве жниво

Тут, як перше було там.

 

Був се город невеликий,

Без князя і без владики,

Та міщан хоробрих мав;

І лежав він близ болота,

І була комусь охота -

Римом хтось його прозвав.

 

Не злякалися міщани,

Як половці надтягли;

Самі старші огнищани

Заборола облягли

Та камінням, і корінням,

І палками, та дрюками

Перший напад прийняли.

 

Та їм сталася пригода:

Не вдержавши тиск народа,

Заборола впали два;

В пролом той половці впали

І тут тільки показали

Хижість тигра й силу льва.

Котрих старших - убивали,

А молодших в полон брали,

Кого здужали спіймать;

Та було їм дивно з того,

Що народу так немного,-

Взяли всього сотень п’ять.

 

В городі хаток не густо,

Та в хатках тих майже пусто.

І жінок зовсі́м нема.

І половці зміркували,

Що даремно добували

Те гніздо. Та що ж, дарма!

Добули та й запалили

Й далі валом повалили,

А всіх в’язнів присилили

Душ по десять до ярма.

 

І пита Кончак одного:

«Що таке, що так немного

Вас у місті тім жило?» -

«Та жило нас трохи більше,

Але все, що здоровіше,

І молодше, і жвавіше,

В комиші он ті пішло».

 

Став Кончак і здивувався,

Але зараз догадався

І до своїх став гукать:

«Гей же, браві, до одного!

В комишах полону много,-

Комиші перешукать!»

 

Браві рушили послушно

В комиші та однодушно

Кинулись стежок шукать;

Та котрі в комиш ввійшли лиш,

Тут же всі і потопились,-

Було сотень їх із п’ять.

Решта ж, що була на суші,

К Кончаку прийшла у скрусі,

Аби дати йому знать.

 

І накинувся на бранця

З лютим вереском Кончак:

«Як ти смів мене дурити,

Стільки душ ввігнати в сак?» -

«Та ви, хане, не питали,

Як у комиші входить;

Було зразу пошукати,

Хто б туди вмів проводить».-

 

«А