Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

упала запона, і, хоч вираз обличчя не змінився, вона дивилася, як дивляться на свого, близького. Я згадав побоювання Глумського і з люттю, з болем подумав: виживу! Ні в чому не відступлю перед ворогом, але виживу. Не покину її. Я хочу бавити наших дітей. Ні від чого не хочу відмовлятися, що наложить людині в житті.

— Вирішив усіх озброїти? — запитав я, нахилившись до Глумського. — Думаєш, Маляс нас підсилить?

Глухарчани, повертаючись з кладовища, розтяглися довгою вервечкою. Вервечка саме наближалася до озимого клина, що яскраво зеленів під дощем. Стежина, що вела до криниці, чітко перетинала озимину.

Голова відповів не зразу. Спершу глянув довкола. Мовив тихо:

— Є думка. Адже нам треба спіймати Горілого за всяких обставин.

— Що значить «за всяких обставин»?

— Тобто навіть і тоді, коли ти не приведеш підмоги з Ожина.

— Голово! — не витримав я. — Перестань підписувати похоронні! Може, тобі ця ідея і подобається, а мені ні.

— І мені не подобається, — промовив Глумський спокійно. — Просто я звик за колгосп думати, ти не збагнеш. А щоб ти доскакав куди треба, я Справного дам.

— Справного?

Якби Глумський пообіцяв мені заправлений бронетранспортер, я не здивувався б більше. Справний!.. Глумський так упадав коло нього. Купував овес за скажену ціну, розпродуючи на базарі своїх курей і масло: колгоспна каса частенько була порожня.

Справний! Королівський жеребець з горностаєвою смугою вздовж храпа. Гордість і слава Глухарки!

Я вражено глянув на Глумського. Зім’ятий картуз сидів на ньому по-молодецьки, набакир.

— Слухай, «яструбків» багато, а Справний на всю округу один, — сказав я. — Ти не обмовився?

— Я не такий старий — забалакуватися, — буркнув Глумський. — Справний тебе винесе. Через будь-яку біду перескочить. Бери!

7.

Поминки справляли у Кривендихи, але не у дворі, де ще стояли столи й ослони, що нагадували про недавню гулянку, а в хаті, яка без хазяйки здавалася порожньою і величезною. Поминали недовго. Та й чого було засиджуватися? Шматок ставав кожному поперек горла.

Біля хвіртки до мене підійшов Валерик, торкнув за плече. Очі в нього були заплакані. За плече він закинув німецький автомат, не новий, звичайно, але старанно вичищений від іржі, змащений автомат — подарунок Глумського. Глухарка при бажанні могла б озброїти цілу роту.

— Це правда?

— Що правда?

— Те, що мені Глумський сказав.

Ми стояли неподалік від стосу дров, тих самих… Коли це було? Невже тільки вчора? По поліняках, по берестині, по сучках стікали світлі краплі. Валерикове обличчя зберігало сліди вчорашньої події. Безкозирка прикривала опухле вухо. Але це був мій союзник і друг.

— Глумський коли вже говорить, то говорить правду, — сказав я. — А ти про що все-таки?

— Про Варвару, — прошепотів він, оглянувшись.

Я дивився, як пішла до своєї хати Антоніна. Сама. Вона йшла прямо, як завжди, ніби тримала на плечі уявне коромисло. Я знав — на людях вона нічим не виявить своїх переживань. Але що буде з нею, коли вона зайде до своєї порожньої хати?

— Пристрелити її мало, Варвару! — видихнув Валерик.

— Там уже є один, який пристрелить, — сказав я безжально.

— Ех! — моряк похитав головою. — Адже я думав, це в нас серйозно.

— А Нонна?

— Не Нонна — Вікторія! — поправив він мене.

— Добре, Вікторія. А воювати будеш?

— Буду! — буркнув Валерик із серцем. — Тільки скоріше б уже! Мені завтра вирушати в дорогу. Встигнемо?

— Встигнемо! Разом і підемо в Ожин. Дорогою навоюємось.

— От і добре, — зітхнув він. — Ех… Некультурно вийшло!

— Та забудь ти про Варвару!

— Тобі що, — сказав Валерик. — У тебе які турботи?

Антоніна стояла в темних сінях, притулившись лобом і долонями до хатніх, продірявлених кулями дверей. Я обережно взяв її за плечі, повернув до себе. У присмерку я близько бачив її блискучі очі. Вони запитували. Кожен кришталик розширених глибоких зіниць запитував: за що?

За що?

Вона питала у мене — сильнішого, старшого. Як я міг відповісти їй? Десятки народів на землі було втягнуто в цю тривалу війну. І нам дісталося найбільше, на нас упав увесь тягар фашизму. Але й у нас горе розподілялося нерівномірно. Когось воно обирало постійною мішенню. Било з плеча, до повного сирітства, а то й зовсім підтинало під корінь.

Я взяв її за плечі і, пригнувшись, доторкнувся чолом до її чола. Ми стояли отак, і я відчував, як її відчай, її страшна туга, що замкнулася в собі, її біль, ладні тут, у порожній хаті, розростися ще дужче і стиснути горло, поступово стихають, пом’якшуються, наче моє тіло приймало їх на себе, мов електричний розряд. Мені було легше впоратися з цим, я ж був досвідченіший і старший. Кожен з нас, хто воював, був набагато старший від тих, хто залишався в тилу.

Ми стояли отак, і я відчував, як цей біль, що переливався в мене, дивне нерухома ласка зближують нас ще більше, ніж радість дотику, яку ми відкрили для себе вночі. У цьому ущільненому війною житті все відмірювалося нам щедрою дозою: радість і горе; ні від чого не доводилося відмовлятись.

Не знаю, скільки б ми отак простояли, якби не Серафима. Вона несподівано закашляла у мене за спиною, чортихнулася й зачовгала ногами.

— Ну й грязюка! Вдавитися можна од такого дощу. А ти чого вилупив баньки, бандитська мордо? У, псина.

Останнє стосувалося Буркана. Він стукотів хвостом по стояках дверей, мов барабанний дроб вибивав. Та й було чого. В одній руці Серафима тримала пузатий глечик з молоком, а в другій — кошик з хлібом та з ковбасою.

— Помрете з голоду, стоявши в калідорчику, — промовила Серафима. — О-ох, віку мало, та горя багато… А все-таки треба про живе думати. Зустрічай, серденько, куму-сваху.

Антоніна отямилася, провела Серафиму до хати й посадила. Я зрадів бабі. Правду кажучи, я забув про неї — не до того було. Але вона сердилася, лайливиця Серафима. Перша прийшла до хати.

— Хіба ж їй можна голодувати? — сказала баба. — Он яка стала. Самі очиська. Ага, — згадала вона. — Там тебе нехрист отой чекає, Попеленко. Я його не пустила. Велів переказати: Гнат прийшов. От уже радість! Чи часом Гната до свого війська не берете? Ви його за гетьмана візьміть!

— Бабцю! — озвався я. — Не ганьбіть. Краще погодуйте її, бабціо, вона справді нічого не їла сьогодні.

І квапливо вийшов у сіни. Там, поблискуючи металом, стояв МГ. Антоніна ступила слідом і притримала за рукав. Вона дивилася на мене й вимагала у відповідь прямого погляду.

— Скоро повернусь, — випалив я. — Не турбуйся.

«Негайно сповісти, коли комунари виїдуть з грішми в Ожин. Твій