Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

Я роздивляюсь прислану з УРу записку на подвір’ї у Глумського, затуливши її од дощу тілом. Чи ти ба, «Ясенок». Які зворушливі імена. Вона Ясонька, він Ясенок. А ми «комунари». Так у них заведено називати нашого брата: «комунари», «совіти», червоні». Вони думають, це лайка.

…У сараї настирливо креше копитом Справний. Іде дощ.

— Ну що ж, усе гаразд, — кажу я Глумському. — Вони клюнули. Можна їхати до Сагайдачного. Певен — не зачеплять.

— Нібито, — згоджується голова.

— Мішки в кузні? Під охороною? — питаю я.

— Еге ж. Там Попеленко, Валерик і Маляс.

Глумський розчиняв навстіж двері сарая. Очі жеребця спалахують червонуватим відблиском. Справний просував тонку морду крізь жердини загородки, схропує, втягуючи повітря і вивертаючи рожеву нижню губу. Ніздрі у нього атласні, ніжні.

— Він баский, але не дикий, — попереджав Глумський, знімаючи з стіни кавалерійське сідло. — Боятися не треба. Слухатиметься тебе, звик, що хазяї міняються…

Рука Глумського, як скребок, проводить по спині Справного. Потім Глумський накидав пітник на холку і зсовує його назад по хребту, за шерстю, щоб вона не збилася під сідлом і не натерла коневі спину.

В усіх рухах голови — хазяйновитість, передбачливість і спокій. Голова не дав своїй любові прохопитися назовні, але вона вгадується в тих скупих рухах — любов, замаскована під піклування.

— Ніколи у мене не було такого коня, — кажу я.

— У мене теж!

Він лунко ляскав жеребця важкою долонею по животу, щоб той видихнув повітря, і спритно затягує попругу.

— Не жени, — застерігав він, — сам піде. А коли гнати доведеться, не давай потім стояти, поводи. Та й пити сам знаєш, коли давати. Кулемет береш?

— Атож.

Глумський хмуриться.

— Гаразд, упоперек приторочимо, до луки, — вирішує він. — Коли знадобиться, розстебнеш баранець, зрозумів? Запасні диски в мішок візьми, за плечі. Та дивись, не побий жеребцю спини.

— А собі? — запитую я.

Але голова тільки гмукав. На моїй спині, мовляв, не ріпу сіяти. Загоїться.

— Починав признавати! — бурчить голова, загнуздуючи жеребця. — Попервах усе за Горілим скучав. Він його балував, той Горілий. Білим хлібцем, цукром балував… У дітей цукру не було, а у Справного завжди був. Авжеж!

Он як: він тварин любив, той Горілий. Гарна риса. Справді, адже коня Абросимова він пустив, навіть віжки були ретельно прив’язані до брички, щоб не заплуталася конячина.

— Ну, горілівський годованцю, — кажу я, хапаючи поводи. — У мене цукру для тебе немає!

— За Горілого йому не дорікай, — сердиться Глумський.

Ми приторочуємо кулемет до сідла. Легенький скрип мокрого піску на стежці змушує мене різко обернутися.

Кріт!.. На ньому важкі німецькі чоботи з короткими халявами й підківками, що залишають фігурні відбитки на вологій землі, підшиті шкірою галіфе, старий, акуратно полатаний жупан і козацька смушева шапка. По-парадному вирядився.

— Чого? — питав Глумський, заступаючи жеребця.

У Крота, вже про це всі знають, «лихе» око.

— Кузню мою зайняли! — переминається з ноги на ногу Кріт.

— Знаю, — відповідав Глумський. — Тимчасово.

Я тим часом складаю в мішок запасні диски. Жеребець перебирав тонкими міцними ногами, білі «панчохи» різко вирізняються на темно-гнідій шерсті, пурхають над землею, мов величезні метелики.

— Правду кажуть, що ви в кузні два мішки грошей ховаєте? — цікавиться Кріт. — Ті самі?

— Ті самі.

— І треба ж… — Кріт чогось знімає смушеву шапку, шкребе потилицю. — Певно, тисяч сто буде?..

— По три мільйони в мішку, — відповідаю я. — Так написано.

Нехай відчує!

— Три мільйони? — перепитує Кріт.

Його рука, що саме збиралася надіти шапку, завмирає. Не можна стояти з накритою головою, коли перед очима пливе потік грошей. Мільйон — чарівне слово. Кожен знає, що це дуже багато. Кріт також знав. Він дбайливо відкладав в скриню кожен карбованець. Веде грошикам лік. Сини-мішечники щоразу привозять виручку, та й від колгоспної кузні йому перепадає немало. Він чоловік не бідний, зовсім не бідний.

А тут шість мільйонів. Викопати з землі, мов старий горщик! На тлі цієї знахідки усе Кротове скнаристе життя блякне і втрачав смисл. Важко Кротові. Стоїть мов віл, жує губами.

— Так-так… І що ж тепер з ними робитимете, га?

Його чорні, графітові очі стежать за мною і Глумським. Вони, оті очі, майже не вирізняються на обпаленому, наче покритому шаром окалини обличчі.

— Перерахуємо, складемо акт, — відповідаю я. — Ось їду до Сагайдачного. Тоді здамо в район.

Кріт, ніби не повіривши мені, дивиться на Глумського. Той похмуро киває: так!

— Ну, правильно, — проказує нарешті Кріт. І зітхає.— Ось тобі й війна: вона роздягає, вона й винагороджує.

— Тебе вона роздягнула? — не стримуюсь я. Пам’ятаю, пам’ятаю я уламок цеглини, що просвистів коло вуха. Людська злоба залишає в пам’яті помітний слід.

— Я відносно участі… відносно збройної допомоги, — звертається Кріт до Глумського. — Хочу допомогти.

Він дістає з галіфе армійський довоєнний револьвер.

— Ось знайшов… почистив. Чого ж, коли треба… Глумський проводжав мене на городи. Стежка од його сарая в’ється до Мишкільського тракту.

— Стремена по нозі? — питає він,

— По нозі.

Жеребець, стоячи на місці, грає піді мною, мов човен на хвилі. Кожен його м’яз переливається, ніби просить рушати.

— Не подобається мені Кріт, — кажу я.

— І мені не подобається. Але людей не вистачає.

— Аби він тільки не дізнався… що в паперових мішках.

— Не дізнається.

8.

Я лише легенько смикнув повіддя, і Справний одразу ж, з місця, бере риссю, ледь вивернувши голову ліворуч, до житла, ніби не хоче розлучатися з своїм селом — отак він, мабуть, прощається. Іде Справний начебто поволі, жартома. Але стежина стрімко мчить під коня, а дощ, який в’яло мжичить з притихлого, безвітряного неба, починав шмагати в обличчя. Озирнувшись, я бачу маленького Глумського. З кожною секундою він стає дедалі менший.

Сідло м’яко ходить піді мною вгору-вниз, боки коня, затиснуті колінами, розмірено здіймаються, пружинять стремена, і ось кукурудзяне поле залишається позаду, мов жовтуватий розчерк; відбігає за круп жеребця чисто скошений, ледь бузковий під дощем житній клин, розгортаються смугами капустяні грядки в Семеренковому урочищі, і вуха Справного, що гостро стирчать угору і вперед, вже опиняються на тлі туманного й мокрого лісу. Оце так кінь!

Незабаром Справний перестає вивертати голову і ледь-ледь наддає ходи. Ми летимо по дорозі, що перетинає похмурий густий ліс, мов по ущелині. Зрідка копито глухо б’є в корінь, і звук удару лунає на весь ліс. Сойки метаються над нами і швидко відстають.

Справний біжить впевнено і легко, наче вік бігав так, на Грушевий з Глухарки, і його впевненість передається мені. Ніхто не зможе затримати цього коня, який ніби линув над землею. Мимо — вересова галявина, на якій невиразно видніється