Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

обоє й працювали на одному заводику, і загинули в один час від бандитської руки, здавалося, й поховають їх разом, однак на Гавриловому горбі шляхи їхні розійшлися; тут, серед хрестів, обелісків і нічим не позначених горбочків, у глу-харчан були родові земельні володіння з непорушними межами, так само як на присадибних ділянках. Гончар рушив до своєї рано померлої Семеренчихи на західний схил горба, а Кривендиху віднесли на східний.

Сойки й ворони, надсадно горлаючи, ширяли поміж вербами та березами. Вузька, ощадно викопана Семеревкова могилка скидалася на окоп для кругової оборони з бруствером по обидва боки. На Гавриловому горбі земля була жовто-піщана, розсипчаста. Дарма що гончарі все життя мали справу з глиною, а ховали їх, як заведено, у сухому піску.

— Не в свій час помер, — зітхнув рядом один із сімдесятирічних близнюків Голенух.

А коли у свій час?.. Війна привчила нас, солдатів, до думки, що природно помирати замолоду. Коли на фронті вбивало літнього чоловіка, такого, як Семеренків, ми теж дивувалися, жаліли: чого він потрапив сюди, йому б жити та й жити!

Я бачив чорну хустину Антоніни, що козирком нависала над лобом. Антоніна стояла прямо, і поруч в нею Серафима здавалася особливо старенькою й зігнутою. Я не підходив зараз до Антоніни. Мабуть, їй хотілося залишитись наодинці в собою, а точніше, з батьком. Вони прожили разом життя, усі вісімнадцять років — а це вже життя, — і зараз ніхто не повинен був заважати їй.

Що я знав про їхні стосунки? Зовсім небагато. Тільки маленька часточка любові відкрилася мені, коли я почув одного разу, як гончар сказав «Антосю» і коли я відчув, скільки горя й радощів стояло за цим іменем. І ще я бачив, як Семеренків, обертаючи круг з тонким і легким глечиком, повертався до дочки, шукаючи поради або підтримки.

Я міг тільки здогадуватися, що означає справжня батьківська, дочірня чи синівська любов, міг тільки прислухатися крізь глухоту свого дитинства до нерозбірливих чужих голосів. Серафима чудова бабуся, але так не буває, щоб баба замінила батька й матір. Ні, мені краще було не підходити зараз до Антоніни.

Маляс і чорновидий похмурий Кріт поклали впоперек на окоп дві сучкуваті палиці, на палиці поставили труну, підвели мотузки. Баба Серафима вибухнула змішаним українським та білоруським ритуальним причитанням: «На кого ж ти сиротиноньку», та «Вічний робітничок», та «Хто ж, детухни[8] дім обігріє»… Багато добрих слів знайшлося у Серафими в цю хвилину. І всі довкола заплакали, затужили. Маляс ридма ридав.

Я стояв, спершись на ствол МГ. Після всього, що довелося пережити в кар’єрі, поховальна церемонія не могла по-справжньому зворушити мене. Сльози відпускалися сухим пайком.

Антоніна завмерла: ні зойку, ні руху.

— Стривайте! — нараз вигукнув Глумський. — Стривайте! Дайте сказати!

Він запізнився на церемонію похорону і тепер піднімався на горб намоклий і скуйовджений. Усі примовкли. Глумський, який виголошує промову, та ще й за власним почином, — це було вдивовижу. Він навіть на зборах, коли його обрали головою, не промовив і десяти слів.

— Товариші! — почав Глумський, стягнувши з голови мокрого картуза й зіжмакавши його своєю шорсткою п’ятірнею, мов ганчірку.

Зірочка з сусіднього обеліска височіла над Глумським — а то був невисокий обеліск.

— Товариші! Сьогодні ми ховаємо ще двох наших односельчан. Ще двох, товариші. Ви пам’ятаєте, до війни кладовище у нас було зовсім невелике, сиділо на Гаврилі, як шапка, і донизу не повзло. А тепер? Самі бачите.

Старі жінки схлипнули, здавлено зітхнув натовп.

Я тільки зараз роздивився, що то за обеліск був рядом з головою. «Тарас Глумський» — темнів напис на нефарбованій фанерці. І цифри: «1926–1941». Більше ніяких слів: ні «по-геройському загинув», ні «в боротьбі з фашистськими загарбниками». Глумські не любили слів, вони вважали за краще тримати їх у собі.

А зараз голову прорвало!

— Ось ми стоїмо з вами тут — безпартійні більшовики… — Він коротко, різко глянув на мене й додав: — І комсомольці! Партійні, кращі наші чоловіки на фронті. Хто поліг у чужих краях, а хто воює, ви самі це знаєте краще за мене — ваша ж рідня.

Одностайне придушене зітхання було йому відповіддю.

— І ховаємо ми ще двох наших односельчан, котрі, виходить, загинули од рук фашистів. Атож, фашисти начебто втекли, а деякі недобитки лишилися. Але ми, товариші, не дамо їм жити привільно. Нехай у нас силоньки малувато, але їхній бандитській, бандерівській владі не бувати! Та й вони, убивці, теж про це знають, ховаються в лісах і кусають. Та ще й торочать, що вони «щирі українці». А хто ж ми з вами? Ось я сьогодні чув останні слова товариша Семеренкова, кращого нашого гончаря, був при його кончині. То була добра душа — тиха, але добра. І стало нестерпно боляче, товариші. Годі фашистам убивати хороших людей! Я ось кажу — хто тут є з чоловіків, що вміють стріляти: Маляс, Кріт, Валерик Кривенда, — беріть зброю, ми її вам дамо, самі знаєте, цього добра досить. І фашистів доб’ємо! Поки нашим друзям-родичам важко доводиться на фронтах, ми тут їх підтримаємо.

Я раптом подумав: це ж Абросимов говорить. Постарілий, згорблений літами і важкою працею, палкий, наївний Абросимов, який складав сміливі плани. А може, говорив п’ятнадцятирічний Тарас Глумський?

— Ми, товариші, покажемо їм, яка міцна Радянська влада! — сказав голова і підніс в повітря кулак, мов величезний буряк, прикріплений до довгої кістлявої руки. — Я сам, бачите, у свій вік та з «білим квитком» узяв зброю. І нічого, воюю. А зараз, товариші, салют нашим односельчанам, які загинули від рук фашистів!

Він зняв з плеча карабіна, і Попеленко з готовністю підняв високо над головою свого автомата, я теж одвів затвор, і загриміло на Гавриловім горбі. Галасливою зграєю знялися й полетіли геть ворони.

Маляс і Кріт, відкинувши палиці, почали опускати мокру труну. Антоніна стояла не поворухнувшись, навіть не здригнулася від пострілів.

Рядом зі мною несамовито закричала розбуджена дитина. Це Параска Єрмаченкова притарабанилася сюди з своїм первістком Іваном, який не знав батька і якого недавно врятувала моя Серафима, коли він мало не задихнувся, появившись на світ. Параска, недотепа, почала так колисати дитину, наче хотіла на вербу закинути.

Іванове личко, завбільшки з долоню, ніс гудзичком, майнуло переді мною. Звичайне поросяче личко немовляти. Але я глянув на нього пильніше. Ні, нічогенький був хлопець. Найголосніше за всіх кричав.

Я обернувся до Антоніни. І вона відчула мій погляд, підвела очі. Глянула уважно, наче спершу не впізнавала, та ось немов що зрушило в зіницях,