Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 35 «Потрібен відпочинок»

Матвій
Після повернення до будинку мама влаштувала мені справжній допит щодо Аріни. Сказала, що я не можу втратити таку дівчину, як вона, і що я поводжуся, як ідіот.

Зрештою, розмова знову звелася до того, що я паскудний син, бо хочу залишити батьків без онуків.

Коли нарешті повернувся у свою квартиру, довго обмірковував свої подальші дії. І вирішив: завтра поїду до Аріни. Мені потрібно з нею поговорити. Я хочу зрозуміти, чому вона мене відштовхує.

Наступного дня я прокидаюся з важким відчуттям у грудях. Ніби щось всередині підказує, що ця розмова не буде легкою.

По дорозі до Аріни я кілька разів прокручую в голові, що скажу, але жоден варіант не здається правильним. Вона вперта. Закрита. І якщо вже вирішила щось, змінити її думку майже неможливо.

Але я маю хоча б спробувати.

Зупинившись біля її будинку, я швидко виходжу з машини та майже біжу до під’їзду. Піднявшись на її поверх, завмираю.

Двері в квартиру прочинені.

Холод пробігає по спині. Серце стискається від тривоги.

Мене охоплює страх, але я змушую себе зробити крок уперед. Обережно відчиняю двері й заходжу всередину.

І одразу ж бачу її.

Аріна сидить на підлозі, обхопивши руками коліна. Вся в сльозах.

— Чорт… — тихо видихаю і швидко підходжу до неї, присідаючи поруч.

— Що сталося? — питаю, але вона лише похитує головою, навіть не підіймаючи на мене погляду.

Мені ще ніколи не було так страшно.

Я не роздумуючи підхоплюю Аріну на руки та несу до вітальні. Вона легка, майже невагома, і це лише підсилює тривогу. Обережно кладу її на диван, накриваю пледом і швидко йду на кухню за водою.

Повернувшись, сідаю поруч і простягаю їй склянку. Вона бере її двома руками, але пальці тремтять.

Аріна жадібно робить кілька великих ковтків, ніби тільки зараз згадала, що таке спрага. Коли вона нарешті відривається від склянки, я забираю її, ставлю на столик і, не роздумуючи, обіймаю її.

Вона не чинить опору. Навпаки, ще сильніше притискається до мене, занурюючи обличчя у мою футболку.

А потім починає плакати.

Її плечі здригаються, сльози гарячими потоками змочують тканину, а я нічого не можу зробити, окрім як гладити її по волоссю й шепотіти:

— Я поряд. Я тут, Аріно. 

Коли Аріна нарешті заспокоюється, я обережно відстороняюся, щоб поглянути їй в очі. Вона виснажена, погляд порожній, але хоча б більше не тремтить.

Я дістаю телефон і швидко набираю номер знайомого.

— Привіт, мені потрібен будинок за містом. Спокійне місце, без зайвих людей. Бажано з сьогоднішнього дня і на тиждень, — говорю тихо, щоб Аріна не чула.

— Є варіант біля озера, віддалений, тиша й спокій гарантовані, — відповідає знайомий.

— Підходить. Надішли адресу.

Я вимикаю телефон і повертаюся до Аріни.

— Збери речі на тиждень, — кажу твердо, не залишаючи їй вибору.

Вона дивиться на мене кілька секунд, ніби зважуючи, чи варто щось питати. Але врешті мовчки підводиться й прямує до спальні.

Я зітхаю. Це було правильне рішення.

Їй потрібен відпочинок. Нам обом він потрібен. 

Коли ми приїжджаємо до мене, я повертаюся до Аріни:

— Хочеш зайти?

Вона ледь помітно хитає головою.

— Я почекаю тут.

Її голос тихий, без емоцій. Я не наполягаю — просто киваю й виходжу з машини.

Швидко збираю необхідні речі, закидаю сумку в багажник і їду до супермаркету. Аріна не рухається з місця, просто сидить у машині, втупившись у щось перед собою.

Я знову запитую, чи хоче вона піти зі мною.— Ні, — відповідає коротко.

В магазині я швидко набираю продуктів: щось просте для приготування, каву, чай, воду. Кидаю до кошика її улюблені круасани — хоч їсти вона, мабуть, не захоче, але нехай будуть.

Коли повертаюся, вона все так само сидить, нерухома, мов статуя.

Я кладу пакети в багажник, сідаю за кермо і мовчки рушаю.

На дорозі панує тиша.

Вона не говорить, не питає, куди ми їдемо. Просто дивиться у вікно, ніби її тут немає.

Я стискаю пальці на кермі.

Їй потрібен спокій. Їй потрібно побути подалі від усього.

І я зроблю все, щоб дати їй це.

Дорога займає трохи більше години. За весь цей час Аріна жодного разу не заговорила. Вона просто дивилася у вікно, ніби намагалася втекти думками кудись далеко.

Коли ми звертаємо з траси на вузьку дорогу, оточену густими деревами, я кидаю на неї короткий погляд. А Вона навіть не питає, куди ми їдемо.

За кілька хвилин перед нами з’являється будинок. Він доволі великий, сучасний, з темним дерев’яним фасадом і величезними панорамними вікнами, що виходять на озеро. Територія огороджена, навколо немає жодних сусідів — тільки природа і тиша.

Я зупиняю машину, вимикаю двигун і виходжу. Аріна не рухається.

— Ходімо, — м’яко кажу, відчиняючи їй двері.

Вона повільно виходить, обводить поглядом будинок, але на її обличчі жодних емоцій.

Я беру наші речі та заходжу всередину. Інтер’єр такий же сучасний, як і зовні — просторий вітальний зал із високими стелями, м’яким диваном і каміном. Кухня відкрита, оснащена всім необхідним. Усе виглядає стильно, але водночас затишно.

— Ти голодна? — запитую, озираючись на Аріну.

— Ні, дякую. Я краще піду відпочину.

— Добре.

Вона мовчки розвертається й зникає за дверима спальні. Я проводжаю її поглядом, потім відкриваю холодильник і починаю розкладати продукти. У повітрі зависла напруга, і мені це не подобається.

Закінчивши, беру наші речі й прямую до спальні.

Застаю Аріну на ліжку. Вона лежить, згорнувшись калачиком, обличчям до стіни. Серце стискається.

Не витримую, підходжу ближче, присідаю біля неї й обережно накриваю її руку своєю.

— Може, розкажеш, що трапилося?

Вона повертає до мене голову, її очі червоні від сліз. Дивиться кілька секунд, а потім повільно хитає головою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍