Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Це занадто.

Я знала, що Оля мене ненавидить, знала, що вона завжди прагнула мене принизити, довести, що вона краща. Але щоб так?

— Вона все спланувала… — кажу я, ніби усвідомлюючи це вперше. — Вона хотіла, щоб ти мене зненавидів, щоб всі відвернулися від мене.

— Саме так, — підтверджує Максим, сідаючи поруч.

Я знову дивлюся на нього. В його очах читається сум і… провина?

— Чому все так вийшло? — питаю, ледве стримуючи сльози.

Він глибоко вдихає, на мить затримує повітря, а потім повільно видихає.

— Бо я був дурнем, — каже нарешті. — Бо повірив у те, що вони хотіли, щоб я повірив. Бо не підтримав тебе, коли ти найбільше цього потребувала.

Я мовчу.

Що я маю йому сказати? Що останні чотири місяці жила в пеклі, не знаючи, як знову зібрати себе докупи? Що кожна його фраза того дня досі відгукується в моїх найгірших кошмарах? Що я не знаю, чи зможу взагалі ще комусь довіряти?

— Аріно… — тихо каже він, торкаючись моєї руки.

Я різко відсмикую її, ніби обпеклася.

— Не треба, — мій голос ледь чутний, але він усе розуміє.

Між нами зависає напружене мовчання.

Максим зітхає й, ніби зважившись, каже:

— Я хотів би все повернути назад. Але не впевнений, що це можливо.

Я підводжу голову, приголомшена його словами, й зустрічаюся з колись рідними очима.

— Це неможливо. І ти це знаєш, — у голосі ані злості, ані болю. Просто порожнеча. — Хіба ти не разом з Олею?

Максим різко напружується.

— Я… Ми… Звідки ти знаєш?

Я криво всміхаюся та підіймаюся з підлоги. Дивлюся йому в очі. 

— Оля сама подбала про те, щоб я дізналася. Надіслала мені ваші фото… В ліжку.

Максим напружується, його обличчя змінюється — наче хтось різко вибив з-під нього землю.

— Чорт… — видихає він, нервово проводячи рукою по волоссю та встає. 

Я гірко посміхаюся, відчуваючи, як гарячі сльози повільно стікають по щоках.

— Не очікував, що вона так зробить? — у моєму голосі звучить сарказм. — Чи тобі просто неприємно, що я про це дізналася?

Його погляд метається, ніби він судомно шукає правильні слова.

— Це не те, що ти думаєш… — швидко вимовляє він.

Я похитую головою, витираючи сльози.

— Не варто, Максим. — Мій голос спокійний, хоч усередині все стискається. — Технічно ти мені не зраджував, бо ми вже не були разом. Але я не розумію, на що ти розраховував зараз зі мною, після того як був з моєю сестрою.

Він відкриває рот, але я одразу ж піднімаю руку, змушуючи його замовкнути.

— Не відповідай. Просто йди.

Між нами зависає тиша. Він вагається, а потім говорить. 

— Пробач, Аріно, — різко розвертається та йде. 

Я стою, слухаючи його кроки, що віддаляються. З кожним його кроком щось у мені ніби рветься, але я тримаюся. Аж поки двері не зачиняються за ним.

Тоді нарешті дозволяю собі дати волю почуттям.

З мене виривається ридання. Ноги підкошуються, і я знову повільно опускаюся на підлогу, обхоплюючи коліна руками. Сльози ллються, здавлюючи груди, душачи мене зсередини.

Мені знову вивернули душу.

Всередині усе болить, кровоточить.

І немає жодного способу це зупинити.

Я тремчу від ридань, але поступово біль стихає, залишаючи після себе спустошення.

Зустріч із минулим виявилася болючішою, ніж я очікувала. Але водночас вона поставила крапку.