Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 34 «Зустріч з минулим»

Аріна

Я сиджу в таксі й відчуваю, як шалено б’ється серце. Долоні тремтять, дихання ще не вирівнялося. Я проводжу язиком по губах, ніби досі відчуваючи його поцілунок.

Матвій поцілував мене. А я відповіла на його поцілунок.

Я стискаю пальці в кулак і заплющую очі. Як же я могла дозволити цьому статися? Я повинна була відштовхнути його, відступити. 

— Куди вас везти? — запитує водій, зиркнувши на мене в дзеркало.

Я розгублено дивлюся у вікно, а потім називаю свою адресу. Голос звучить неприродно спокійно, хоча всередині мене бушує шторм.

Я знову згадую Матвія. Його руки на моїй талії. Його дихання, змішане з моїм. Його губи, які спочатку були рішучими, наполегливими, а потім… ніжними.

Я тру долонею чоло, ніби можу стерти ці спогади.

Це була помилка.

Машина зупиняється біля мого будинку. Я швидко розплачуюся, виходжу й зачинивши за собою двері, нарешті дозволяю собі глибоко вдихнути.

Мені треба взяти себе в руки.

Вдома темно. Я заходжу, кидаю сумку на тумбу й одразу прямую до ванної. Включаю холодну воду й набираю в долоні, плескаючи собі в обличчя.

Але це не допомагає.

Поцілунок знову і знову спливає в моїй голові.

Я піднімаю голову й дивлюся на своє відображення в дзеркалі.

— Що ти наробила, Аріно? — шепочу я.

Мені треба вирішити, що робити далі.

Врешті вирішую просто лягти спати — мені потрібен відпочинок, щоб заспокоїти думки. Думала, що не зможу заснути, що прокручуватиму в голові події сьогоднішнього дня знову і знову. Але щойно моя голова торкається подушки, як темрява огортає мене, і я провалююся в сон.

Наступного ранку, виконуючи звичні ранкові ритуали, не можу перестати думати про те, що сталося вчора. Аналізую кожну дрібницю, кожне слово, кожен свій крок. І якщо бути чесною з собою, то я просто злякалася.

Злякалася того, що буде далі.

Злякалася, що можу знову пережити те саме, що і в минулому.

Після сніданку вирішую піти в магазин, а потім трохи прогулятися парком — треба розвантажити голову й хоча б ненадовго відпочити.

Вдягаю легкий лляний костюм бежевого кольору, що складається зі штанів і сорочки. Макіяж вирішую не робити, лише наношу на обличчя сонцезахисний крем. Волосся збираю в пучок, кидаю короткий погляд у дзеркало, взуваю босоніжки без підборів і беру сумочку.

Та щойно відчиняю двері, плануючи вийти, моє тіло немов паралізує.

Переді мною стоїть Максим.

Дихання перехоплює, пальці судомно стискають ручку дверей. У голові все паморочиться. Спогади накочуються хвилею, від якої я ледь не задихаюся. Я згадую той день, його погляд, повний презирства, слова, що різали, ніби ножі. Згадую, як сиділа під дощем, чекаючи, хоча б заради чого? Він тоді навіть не вийшов.

А тепер він тут.

Я намагаюся щось сказати, але горло стискає невидимий зашморг.

— Ти… — ледве видавлюю, але далі не можу.

Максим трохи зминається на місці, проводить рукою по волоссю й зітхає.

— Я знаю, що це несподівано. Але…

Я знову знаходжу голос, хоч він і тремтить:

— Як ти мене знайшов?

Він дивиться прямо в очі, і від цього погляду в грудях все стискається.

— Моя сестра… — Він робить паузу, ніби не впевнений, чи варто продовжувати. — Вона побачила тебе минулого тижня, коли ти виходила з офісу. Прослідкувала за тобою.

Я мимоволі відступаю на крок.

— Прослідкувала? — перепитую майже шепотом.

Максим киває.

— Вона сказала мені, де ти живеш. І я… я мусив прийти.

У голові все плутається. Його сестра шпигувала за мною? Чому? Навіщо? І чому він зараз тут?

Я глибоко вдихаю, намагаючись приборкати паніку, що підступає до горла.

— Що тобі потрібно?

Максим затримує погляд на моєму обличчі, ніби зважується на щось важливе.

— Я знаю правду, Аріно.

Ці слова вибивають землю з-під ніг.

Мені стає важко дихати.

Я дивлюся на нього й не розумію, що відчуваю.

— Два тижні тому я випадково зіткнувся в клубі з Артуром, — починає він, а я затамовую подих. — Він був дуже п’яний, ми розговорилися, і тоді він зізнався… Оля попросила його допомогти їй підставити тебе. Вони все провернули разом.

У мене всередині все стискається.

— Оля підсипала тобі якусь гидоту в коктейль, щоб ти відключилася, — продовжує Максим. — А потім вони разом привезли тебе до Артура, роздягнули й зробили ті фото.

Мене ніби пронизує струмом. Ноги підкошуються, і я ледь не падаю. Максим встигає підхопити мене за талію, але від його дотику мені стає ще гірше. Його руки здаються мені чужими, і це лише посилює запаморочення.

У голові роїться безліч думок.

Я здогадувалася, що Оля причетна до всього, що сталося. Але навіть уявити не могла, що це була її ідея. Я думала, що вона просто підмовила Артура. А вона мене опоїла.

Усвідомлення того, що все це затіяла моя власна сестра, розриває мене зсередини. Біль накриває хвилею, ніби хтось безжально розірвав стару, ледь загоєну рану.Навіщо?

Чому вона так зі мною вчинила?

— Навіщо?.. — ледве чутно промовляю, а потім голосніше, вже звертаючись до Максима: — Навіщо вона це зробила?

Він мовчить кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Через мене, — нарешті каже. Його голос рівний, але в очах читається напруга. — Артур сказав, що вона постійно жалілася, що я не звертаю на неї уваги.

Я дивлюся на нього, не розуміючи.

— Вона давно була в мене закохана, — додає він.

Я дивлюся на нього, і всередині все холоне.

Закохана? Оля… була закохана в мого нареченого?

— Ти жартуєш? — шепочу я, але в його погляді немає й тіні іронії.

Максим повільно хитає головою.

— Хотів би, щоб це був жарт, але ні. Артур сказав, що вона давно це приховувала. А коли ми з тобою оголосили про весілля… їй зірвало дах.

У мене паморочиться в голові. Я опускаюся на підлогу й обхоплюю голову руками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍