Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 24.2

З моїх вуст виривається схлип, коли влітаю в стовбур дерева. Обіймаю його, щоб віддихатися.

Я не зможу дивитися на мертве тіло хлопця, який на мій другий день перебування в академії посміявся з мого людського вбрання, а тоді отримав кулаком по обличчю. Як я житиму з порожніми спогадами про те, як Ру сміявся з мене, допоки спала у вбиральні в нічній сорочці. Як я житиму без його сміху!?

Ру… Ру…

Такий сонячний та веселий. Його ластовиння не може згаснути настільки швидко. Не у двадцять років. Ні, благаю.

Благаю, благаю…

Я відверто заливаюся сльозами, коли вбігаю до коридору медичного корпусу. Ноги змучені, лікті роздерті, але я зазираю до кожної з кількох прочинених палат, боячись побачити тіло, накрите білою ковдрою. Магів, які оплакуватимуть його. Інес, яка нічого не зможе зробити.

— Ру… — шепочу, шукаючи його. У моєму роті так багато крові упереміш зі слиною. — Ру, будь ласка, — захлинаюся, протерши тильною стороною долоні.

Тоді підбігаю до найдальшої палати в кінці вузького коридору й різко гальмую, схопившись руками за прочинені двері. Мої скляні очі вивчають невелику кімнатку. Натрапляють на стілець, на якому вмостився Люци, шоковано витріщаючись на мене у відповідь, а тоді перебігають до Ру, який сидить на краю медичного ліжка. Він саме застібує ґудзики сорочки, з-під якої видніється великий перебинтовай торс.

Підводжу перелякані очі на обличчя рудого. Ру вивчає мій жахливий, страшенний та неадекватний зовнішній вигляд, а тоді раптом пирскає сміхом, весело усміхнувшись.

Бляха…

Я заперечно хитаю головою, приклавши долоню до обличчя, щоб втекти від цього сорому. Враз стає так важко. Весь всесвіт починає тиснути своєю вагою, жадаючи вбити мене, розчавити та потоптати.

— Ти живий…

— Вона хвилювалася за мене, — по-дитячому тішиться Ру, перекинувшись поглядами з Люци, вуст якого також торкається щось схоже на усмішку.

Гарне обличчя Ламберсона ціле, хіба трохи блідіше, аніж зазвичай. Він навіть може сидіти. Ба більше: Ру прямо зараз підводиться на свої здоровесенькі ноги!

— Ідіот… — шепочу. — Дідько, ви…

— Ну-ну, — тягне Ру. — Ходи до мене, рибко.

Я прибираю руки з обличчя, розчавлено дивлячись у підлогу, але зрештою розхристано крокую до Ру, важко пересуваючи ногами, допоки втомлено не падаю в його розкриті обійми. Намагаюся не ревіти, щоб не зганьбитися ще більше, допоки вогневик розтирає мою спину своїми надто сильними, як для такого стану, долонями.

Щока притискається до його ключиці, до голої шкіри, через що краплі сили потужним потоком знову наповнюють моє єство, яке не захищає проарія. Тіло тремтить, поки обіймаю його спину обидвома руками, міцно стискаючи сорочку. Боюся, що весь чоловічий одяг буде в моїх сльозах, і він згадуватиме про це до кінця днів, однак нічого не можу зробити, чуючи гупання його серця. Він не помирає. Але якого?..

— Щоб повернути тебе до життя, слід було всього-на-всього ледь не здохнути, — реготить Ру, але я знаю, що йому боляче. Дідько, йому неодмінно болить та страшно. — Мені приємно, що ти так злякалася за мене. Так і знав, що подобаюся тобі, мала.

— Мрій більше, переросток, — огризаюся, розплющивши очі. Через плече Ру натрапляю поглядом на Люциліана, що спирається ліктями на коліна, поклавши квадратне підборіддя на долоні. Вогневик мені підморгує, і я не можу не смикнути кутиками вуст у відповідь, заливаючись фарбою.

— Ліки Інес дієві, тому все добре. Але я так страждав… — поетично тягне Ру. — Лежав тут з вчорашнього вечора, а ти все не йдеш і не йдеш. А то ти просто не знала. Заради мене босоніж прибігла. Навіть білизну не вдягла й не розчесалася.

— Придурок.

— Ні-ні, — весело дзвенить він, — я тобі подобаюся.

— Бо ти мій друг, — шепочу, швидко кліпаючи.

Осяяння б’є в голову. Я це сказала. Я справді це сказала.

Я назвала Ру Ламберсона своїм другом. Вголос.

Я маю… друга.

Хлопець замовкає, поки я слухаю гуркіт його серця. Закусую губу, усвідомивши, що, мабуть, перегнула палку. Може, він не вважає мене за подругу?

Я вже хочу забрати слова назад, перевести все в жарт, як раптом чую над вухом:

— Як це мило. Я, здається, зараз також заплачу.

Я ледь фиркаю, допоки Люциліан Хейг усміхається ще ширше, стежачи за нами. Його очі наповнюють яскраві барви золотої осені. Виходить, що за вчорашній день сила збожеволіла одразу всередині трьох рейлі. Я пролежала в небутті лише добу? За відчуттями, ніби минув тиждень. Дідько, сила Ру надто швидко приводить мене до тями та вмикає мозок. Я вже п’янію.

Розтираю долонями спину Ру й знову стискаю сорочку, допоки дурник веде:

— Але спішу засмутити, Дінко, бо ректори мені подобаються більше, аніж дівчатка типу тебе.

— Спішу засмутити, мене зухвалі качки не цікавлять.

— О, точно, тобі більше подобаються хлопці з прізвищем Хейг. Люци, знаєш таких?

Я легенько б’ю Ру долонею по спині, а тоді хутко зиркаю переполоханими очима на Люци, що продовжує присоромлено усміхатися, і в цих емоціях є щось таке людське та звичайне, що я заливаюся ще більшим рум’янцем. Мені взагалі стає до жаху жарко. Апетит повертається, змучена шкіра відновлюється, кістки міцнішають, тому моя щока посувається від ключиці Ру, щоб спинити приплив магії до організму. Цього задосить, аби жити та функціонувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍