Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Ти, до речі, знову як кікімора виглядаєш, — нагадує Ру.

— Принаймні я випадково не вб’ю тебе силою.

— Це не рейлі зробили, — раптом тягне Люци, вирівнюючи спину. Його гучний голос змушує мене смикнутися, через що я подумки проклинаю себе. Ру це неодмінно помітив. Дала його зайвий привід для жартів.

Люциліан підводить на мене глибокі, стомленні очі, ніби не спав останню добу:

— Вчора ближче до дев’ятої, за кілька годин після того, як ти втекла, було тренування до дня міста, а він поліз під руки, бо робити було нічого. Трохи забився й подряпався. Переночував тут, щоб привернути більше уваги, але навіть кісточки не зламав. М’яз потягнув. Дивовижно, що маги так швидко перекрутили інформацію. Нам же мало паніки.

Я замовкаю, люто звівши брови. Бісова Суджі налякала мене своїми сльозами! Я ж ніколи не бачила, щоб вона плакала, тому вся аж перетрусилася, а, виявляється, це все плітки та чутки. Страшно уявити, які легенди ходять тут про Дінарочку Дільшат.

— То це зробили не рейлі?

— Але буде краще казати, що саме вони, — втручається Ру, агресивно почесавши нігтями мені під лопаткою. Я гарчу, люто смикнувшись, та стаю навшпиньки. — Якщо дізнаються, що я стрибав, де не треба, то буде не так драматично.

— Дострибався, рудий дурню.

— Ля-ля-ля, — Ру викривляє голос, роблячи його писклявим та придуркуватим, ніби в п’яної дівчинки, — хлопчики, не сваріться, мене на всіх вистачить! Ру, знімай сорочку!

Я здавлено регочу, шмигаючи носом:

—  Це не смішно.

— Взагалі-то дуже.

— То з тобою все добре? Так? Нічого не зламано?

— Звісно зі мною все добре. Ти мене бачила? У мене гора м’язів.

Я стогну, але однаково продовжую стояти в цьому положенні, бо так принаймні не видно частини мого заплаканого обличчя. Та й в руках Ру безпечно, бо цього разу ніхто нікого не б’є та не знищується, як останні тижні. Просто неймовірно, як хутко починаєш цінувати людину, коли можеш втратити.

— Люци.

Вогневик ледь сіпається, звернувши всю увагу на мене.

— А що з Гвен?

Тоді Хейг кладе долоню за шию, розтираючи її, і я не розумію, чому мені так сильно подобаються чоловічі шиї, і чому я хочу побачити там сліди від своєї помади. Він понурює очі, втомлено закивавши.

— Жива. Стан не з найкращих, але її охороняють.

О.

Ох.

Вона жива.

— Ти тоді так швидко побіг її рятувати, хоча сам казав, що тобі на всіх байдуже.

А  втекла. Втекла, хоча сама подумки звинувачувала його в бездіяльності.

Люци тяжко зітхає, змучено протираючи очі:

— Ось такий я благородний.

— І скромний, — підказує Ру.

— Хто б казав, — лізу я. — Ну… Якщо всі живі та здорові, тоді я зараз відпускаю тебе та хутко йду, а ви не обговорюєте мене, допоки не відійду достатньо далеко. Ясно?

— Які тут всі ніжні, я не можу, — обурюється Ламберсон, міцніше обійнявши мене, що аж кістки заболіли. — Що один, що друга. Життя було б набагато простішим, якби ви просто поцілувалися.

— Я відпускаю! — різко зазначаю, хутко відсторонившись. Обертаюся, протираючи обличчя та чимшвидше йду, шмигаючи червоним носом.

Гвендолін ціла.

Ру живий. Живий та здоровий.

А ще мені подобається Люци.

І здається, це проблема.