Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 25.1

Маги дивно розглядають мої ноги, перекидаючись тихими (або ні) фразами. Я б могла накричати, вдарити або побігти, але така втомлена та голодна, брудна та напівоголена, що можу лише різко заправляти пожмакану сорочку до спідниці.

Немає сил підтверджувати чутки про скандальну наркоманку Дінару Дільшат. Боса, неконтрольована дикунка.

Сила Ру непогано збадьорила мене ще раз довівши, що маг сильний і його просто так не зламаєш. Інес запевняє, що необхідно, щоб у рейлі завжди був повний запас, по самі вінця, аби нормально функціонувати, але думка про смерть тепер важко лежить на плечах, вчепившись у волосся, тому цієї магії мені цілком достатньо.

А ще мені дуже холодно. Пальці на ногах оніміли.

— Діно!

Рука спиняється над ручкою до дверей в кімнату. Я хутко обертаюся на звук, вуста розтуляються, заплакані очі метушаться, коли бачу, як Люци швидко крокує в мою сторону. Він біг.

Трясця. Бляха, бляха…

— Люци. Як ти? — кажу, ступивши крок вперед, відчуваючи різку потребу дізнатися, як він почувається.

— Не хвилюйся за мене, — вогневик спиняється переді мною, змушуючи відвести очі. Я перебираю пальці, усвідомивши, як сильно встигла зламати нігті за якийсь там день. — Ру за роки нашої дружби потрапляв і в гірші ситуації. Краще скажи, як ти. Цілу добу пролежала сама.

— Все добре, як бачиш.

— Ти точно хочеш знати, що насправді я бачу? — зауважує Люци, скинувши брови дашком.

— Я мала й гірший вигляд, Люцифере, — хмикаю, глянувши на ці палахкотливі іскорки в чоловічих очах. Мені раптом стає цікаво, як вони світяться в темряві. Не помічала цього за собою.

— Що? Люцифер?

— Класно, скажи? — усміхаюся його здивуванню, забувши про заплакані очі. — Феєріальською звучить так само як людською. Тобто ви також маєте це слово. І воно, схоже, запозичене? Це дуже дивно, бо я розмовляю феєріальською, але є такі слова, які звучать по-рідному, хіба трохи з вашим акцентом. Як Люцифер. Люци та Люцифер, розумієш? Так гостро звучить, наголос на перший склад.

— О Духу, ти мене заплутала, — Люци переполохано оглядає моє волосся. Смикає пальцями край власних штанів, ніби хвилюється. Або не ніби. Ой дідько… — Це ти про людського демона? Ці жарти вже не в моді.

Його очі метаються кудись за мене.

— Я також заплуталася, але це справді цікаво. І дивно. Я не можу сказати жодного слова з минулого, але деякі відгукуються у серці. Запозичені. Мені стає якось легше, коли чую їх.

Я ковтаю слину, усвідомивши, що останнім часом надто часто показую свої справжні почуття. Певно, нервова система остаточно померла.

— А-а… А зараз вже десь четверта, так? І куди втекла ця Суджі? Розповіла мені, що Ру помирає і втекла. Фу-у-х… Виходить, я десь добу мучилася? Виходить день Терри післязавтра. Ти чув, що Суджі власними руками врятувала життя дівчини? Вона такий сильний маг, що в мене волосся дибк…

— Тихо.

І раптом Люциліан Хейг кладе долоню на мою грудну клітину, хутко притискаючи до дверей позаду. Я навіть забуваю, як дихати та функціонувати, шокована швидкою зміною подій.

— Люци, бляха, ти що зовсім?..

Йому краще прибрати свою долоню, поки я її не відрізала.

Або…

Ну або він може її не прибирати.

Стежу за його пальцями на сорочці, мовчки радіючи, що вони лежать в області ключиць, а не нижче. Він не торкається оголеної шкіри, і це трохи заспокоює. Однак, трясця!..

Хутко підіймаю на нього свою голову, зазираючи в карі очі. В них бурхають пісочні хвилі, вчувається якийсь емоційний рух, схожий на паніку. Чоловіча тінь падає на мене, рука продовжує притискати, і коли я вже думаю, що бісовий Люцифер вирішив переступити через мої принципи та поцілувати, у свідомість вриваються голоси чоловіків.

— Так-так, ми підпишемо цей договір за першої ж нагоди, пане Раміро! — вигукує Асмодей, і чоловіки легко сміються своїми низькими до нудоти багатими голосами. Люци накручує пасмо мого заплутаного волосся на свій палець, його дихання лоскоче мою нервову систему, огортає обличчя, розбурхуючи магію, і я хочу закричати через неможливість чогось більшого.

Навіщо він це робить!?

Скосивши очі, бачу поруч з Асмодеєм у зеленому пальті такого самого чоловіка років п’ятдесяти, вбраного в блакитну накидку із білою вишивкою. Якісь квітки. Він дивиться на мене, проходячи повз. Спершу на мою шию, а тоді байдужі очі спускаються до босих ніг.

Здається, він обурений, як і Асмодей, який одразу починає заговорювати Раміро зуби, відвертаючи увагу від цього цирку.

— Ви маєте побачити нашу актову залу! Ваші гроші ніколи не витрачали на щось непотрібне, пане!

— Це дуже добре. З радістю, Асмодею.

— Що ти робиш? — ледь можу прошепотіти, боячись навіть вдихнути, бо його долоня досі легко притискає мене до дверей, а пальці граються з насиченими темним шоколадом волоссям. Я боюся, що він ненароком торкнеться шкіри. Диявол, я навіть не пам’ятаю, яка його шкіра на дотик, бо заборонила себе торкатися. Він робив це лишень двічі: коли заряджав силою та поцілував. Шкіра до шкіри.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍