Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Я влітаю в меблі, згинаюся навпіл, а тоді люто суну стіл. Він скрипить, мне килим. Розкидаю стільці у боки, постійно падаючи. Коліна чорніють через різкі удари, кістки слабнуть, перед очима пливе.

Мені потрібно близько п’яти хвилин, щоб нарешті знайти ключ та прочинити двері. Він валявся біля унітаза. Дихати тепер не можливо, картинка пливе, губи тріскаються через кожне зайве слово, а три нігті офіційно зламані.

Я розкидаю волосся в різні боки, бо воно липне до крижаної, але водночас мокрої шкіри обличчя, а тоді гаркаю прямо в обличчя Суджі:

— Що!?

Суджі в сірому пальто, і вона плаче. Її щоки блищать, чорні очі поглинають всесвіт, допоки я намагаюся сфокусуватися. Чого вона реве? Вся червона, опухла та налякана.

— Що? Ну що? Що!? — не витримую агресії, бо мене розбудили. Стукаю ногою по підлозі.

— Рейлі повітря… Він…

— Що-о-о!? — ледь не скиглю, бо чому не можна сказати все по суті!?

— Ру помирає.

Мені закладає обидва вуха. Довкола море, нескінчене чорне море, яке топить тіло та глушить кожен божий звук. Плечі опадають, і я повільно кліпаю.

— Що?

— Ру зараз в медпункті, в одній з п-палат, — Суджі хутко протирає червоного носа долонею. — Він стежив за тими тупими рейлі під час тренування. А о… один не зміг зрегулювати силу. Бляха, дідько, чортяка! —  гарчить вона крізь стиснуті зуби. — Як Мері. Ру, прямо як Мері, полеті…

— Ру помирає?

Моїх вуст торкається нервова усмішка. Губи тремтять, сіпаються та перестають правильно функціонувати.

— У нього переламані кістки, спина, рука, він ледве дихає, а Інес каже, що вже нічого не зможе…

Я босоніж зриваюся з місця, штовхаючи Суджі плечем, ледве не клюнувши носом у підлогу. На повороті влітаю обличчям у стіну, а тоді падаю на сходах, допоки від ніг не лишається нічого окрім синіх синців.

Ру.

Ру помирає.

Я нічого не бачу, вибігши на подвір’я. Сонце поволі спускається та засліплює, ноги плутаються, б’ються одна об одну. Знаю, що сили всередині не вистачить, щоб прийняти холодне повітря, але я навіть не намагаюся цього зробити, бо бачу перед собою самий лише труп. Неприродно бліде обличчя рудого хлопця, який завжди сміявся.

Ру ніколи не сумував, не дозволяв собі плакати, не навіював паніку. Як же тяжко бути Ру! Завжди усміхатися та переводити все в жарти, коли насправді всередині могло бути боляче до сліз, істерик та ридань.

Він клоун, з яким я сварилася місяцями, але він мій.... Хто він? Хто для мене Ру Ламберсон? Високий, накачаний чолов’яга з бісиками в очах та білосніжною усмішкою. Жартами, фліртом та дивною раптовою серйозністю. Ластовинням, яке вкриває не тільки обличчя, але й нахабні руки. Очі, його очі…