Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Це він тобі так сказав?

- Він нічого не сказав. Не звинуватив навіть, хоч мав повне право! Тому що любить мене, розумієш? Це не бажання банально трахнути чергове дівчисько, а...

- А що? - перебив він, взявши за плечі. Здавалося, шкіра зараз спалахне. Розум волав відсторонитися, а вся сутність тягнулася до нього. - Просвіти мене такого ось неправильного "золотого хлопчика". Адже тобі все відомо. Навіть те, що я відчуваю, і чого хочу.

Я глибоко вдихнула, даючи собі хоч якусь перепочинок. Ефемерну можливість обміркувати відповідь.

- Джейк, я не кину його. Не зраджу його довіру, не розіб'ю серце.

- А як із твоїм? Чи важливо лише те, чого хочуть інші?

- З моїм теж все буде гаразд. Ти не думав, що хтось дійсно може віддати перевагу перед таким класним тобою іншому?! Або як я по-твоєму думаю тільки про інших, ти думаєш лише про себе? Хочу і все!

- Значить, його кохаєш... Так? Відповідай!

- Кохаю!

- То мені піти? - притягнувши до себе, промовив майже в мої губи.

- Іди, - я відсторонилася. А він просто пішов. Стрибнув у тачку і помчав. Не спробував навіть щось заперечити. Так краще. Так і має бути. Все правильно, я вчинила правильно, але чому тоді так боляче? Може, це просто покарання за те, що хоч і лише в думках, але зрадила Кості? Якщо так, то я згодна його понести.

І ще раз проплакала ніч безперервно, присягаючись собі, що це останні сльози через нього.

*******

І ось настав день весілля. Дбайливі мамині руки перетворили мене на справжню принцесу навіть незважаючи на те, що я, за порадою Кості, віддала перевагу традиційній сукні.

«Ти зможеш одягати її потім, і ми знову згадуватимемо цей прекрасний день».

Віка не відходила ні на крок, без умолку щебечучи про мою красу, прекрасну і майже літню погоду, не в приклад минулого тижня, та інше, інше. Жахливо дратувало, з одного боку, а з іншого відволікало увагу батьків, заважаючи їм роздивитися фальш у моїй широкій, щасливій посмішці.

Приїхав Костя. Сором'язливо посміхаючись, віддав мені весільний букет – витончену композицію із мініатюрних білих троянд. Поцілував у щоку, прошепотів, як я гарна і який він щасливий, що незабаром стану його дружиною. Нас благословили батьки. Відмовившись від багатьох традицій, цієї - однієї з найважливіших - ми, звичайно ж, дотрималися. І добре, адже щасливі обличчя мами та тата, їхня впевненість у тому, як ми будемо щасливі, і долоня Кості, що ніжно стискає мою, поступово зміцнили впевненість у правильності прийнятого рішення. Ми позували фотографу, а потім вирушили до РАЦСу. І ось уже кілька хвилин до нашої черги... А мої ноги ніби приросли до підлоги. Я зрозуміла, що не можу зараз увійти до прикрашеної зали під руку з тим, кого там назвуть моїм чоловіком.

Якась дівчина налетіла на мене, обливаючи шампанським.

- Ой, вибачте, будь ласка, - прошепотіла почервонівши. Зовсім юна, але, очевидно, почала пити за щастя молодих - он тієї пари, напевно, яка позувала фотографу, ще до того, як вони одружилися. - Ходімо, допоможу стерти.

І не даючи заперечити, буквально потягла за руку. Але не до вбиральні, а до чорного входу - я зрозуміла це надто пізно, коли вже побачила його. Дівчина ніби розчинилася в повітрі, а я застигла навпроти Джейка.

- Що ти тут... - він затягнув мене в темну нішу, притиснув до стіни, затискаючи рот рукою.

- Не кричи тільки, - обпалюючи гарячим диханням, - одну хвилину, вислухай.

Я кивнула, і він прибрав руку. Знесилена припала до стіни.

- Ти права була.... Частково. Адже я про себе думаю. Бісів егоїст, що звихнувся на тобі. Самовпевнений придурок, що не допускає можливості того, що просто не потрібний.

Я відвернулась, заплющила очі, намагаючись приховати сльози, що з’явилися.

- Не думай про мене. І про нього не думай, ні про кого взагалі, Елізо. Тільки про себе зараз. Про свої бажання. Якщо правда хочеш вийти за Костянтина, - відпустив і відступив на крок, - я тебе більше не потурбую. Але якщо є хоч крапля сумнівів... Ми просто підемо через ці двері. А потім будь що буде, аби ти була щаслива. Зі мною чи з іншим не важливо.

Він гірко посміхнувся і похитав головою.

- Збрехав. Капець як важливо, але не важливіше за сам факт.

Я подивилася назад. Якщо зробити кілька кроків і трохи згорнути, можна побачити залу, де чекають зараз рідні та... Та він. Напевно, нервуючи, але й не думаючи дізнатися, чи все гаразд і чи не потрібна допомога. Не тільки в такій дрібниці - як виведення плями з сукні. У всьому так. Костя ніколи не думав втручатися, доки не попросиш.

Варто зробити лише кілька кроків, і я повернуся назад. Ми з Костею одягнемо обручки, розпишемося, а Джейк зникне. Назавжди чомусь у цьому я не сумнівалася.

Я ніколи більше його не зустріну. Не відчую на собі зухвалого погляду блакитних очей, що горять, не порину в розплавлену магму взаємного тяжіння. Не буде більше того урагану емоцій і почуттів, що вирував усередині поруч із ним. Я знову просто житиму, як жила раніше - абсолютно спокійно... Ніби в емоційному вакуумі.

Наші погляди зустрілися. У його потемнілому погляді хлюпала біль.

- Не можу просто стояти і дивитися, як ти вислизаєш від мене. Тупо чекати, поки назавжди втрачу, — простягнув тремтячу долоню. — Я прошу, Елізо, підемо зі мною...

- ... може вийшла подихати, - долинув до мене Костін голос. Декілька секунд, і він з'явиться...

- Тікаймо! - сипло прошепотіла, хапаючись за руку Джейка, наче за рятівний круг. Ми вискочили за двері, стрибнули в машину і під вереск коліс помчали геть. Сидячий за кермом хлопець підморгнув мені, а дівчисько - те саме - широко посміхнулося ...

Навіть зараз я, здається, могла б відчути те дике полегшення і божевільну ейфорію, які охопили, коли дивилася, як віддаляється будівля РАЦСу, ніжачись в кільці рук Джейка.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно