Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Глава 4

Я розплющила очі. Чомусь першим, на що звернула увагу, була відсутність чергової розкиданої мною по підлозі їжі та уламків посуду та наявність нової порції. Наче знищені мною страви та напої дивом відродилися. Почула свій сміх - страшний, хрипкий, схожий на істерику. І раптово відчула чиюсь присутність. Повернула голову і побачила його. Артур сидів у кріслі, пильно дивлячись на мене. Мабуть, цей його погляд і вирвав із забуття, в яке я провалилася вкотре. Зараз, у світанковому сутінку чоловік був схожий на кам'яну статую - зловісну у своїй бездоганності.

- Вирішила заморити себе голодом? Серйозно? - тихо промовив він, дивлячись ніби крізь мене. Я промовчала.

- Відповідай!

Не змінив тон і не підвищив голос, а прозвучало наказом, якому неможливо не підкоритися. Комусь іншому неможливо – тому, кому є, що втрачати, і є чого боятися. Я до цієї категорії більше не належала. Тому відвернулася і тупо дивилася на цього разу не завішене жалюзі вікно. Звичайно мені було не до розглядання похмурого пейзажу, всі сили пішли на те, щоб спробувати проковтнути ком, що знову підступив до горла. Сліз не стримати, але чомусь мені стало архі важливо хоч не почати ридати при ньому.

Я швидше відчула, ніж почула, як він підвівся і підійшов до мене. Сильно схопивши за плече, струснув, змушуючи обернутися до нього.

- Скажи, що хочеш почути, - прозвучало безбарвно та апатично, - і я це повторю.

По обличчю чоловіка пройшла тінь, або так просто здалося, адже через секунду воно знову стало непроникним.

- Припиняй, Елізо, адже ти не така дурепа. Вдавати її, щоб потішити самолюбство Пороха, більше нема чого.

- Не смій вимовляти його ім'я! - чи схлипнула, чи прошипіла. Скоріше перше – слабкий, жалюгідний протест. Єдиний, на який мене вистачило.

- Або що?

– А що можу? Я тепер у твоїй владі і не можу нічого, крім того, що ти дозволиш. Відсвяткуй низьку, гідну себе перемогу! - буквально виплюнула йому в обличчя.

Навіть зараз розуміла, що за таке точно вдарить. І хотіла цього навіть. Фізичний біль хоч трохи відволік би від душевного, який зводив мене з розуму. Хоча навіщо... Втратити розум було б саме те, що потрібно. Тоді, можливо, біль зникне. Тоді, мабуть, мені здаватиметься, що Джейк просто кудись поїхав і скоро повернеться.

Але він не вдарив, тільки випростався, піднімаючи й мене, змушуючи стати на коліна в ліжку. Від різкої зміни положення потемніло в очах, а може вся справа в тому, що не їла всі ці дні, а до того харчувалася салатами та йогуртами, щоби добре виглядати в купальнику, коли ми поїдемо у відпустку.

"Пробач, що стільки часу не вивозив тебе нікуди з цього сірого містечка, люба. Я виправлюся, обіцяю. Прямо завтра звалимо в теплі краї, де тільки ти і я будемо".

- Ревіти припини, - глухо пробурмотів Артур, - думаєш на жалість тиснути, так, - гидливо скривився, - обличчя зараз не того формату.

- Я в розпачі, що тобі не подобається. Раптом уб'єш, не трахнувши жодного разу.

- Так сильно хочеш смерті?

- А чи є сенс жити?

Він штовхнув мене на ліжко, або скоріше просто відпустив передпліччя. А потім вийшов.

Я ж знову заплющила очі, мріючи провалитися в темряву, хоч і знала – коли відкрию їх – нічого не зміниться.

Якби тільки можна було взагалі не прокидатись. Померти і, можливо, зустрітися з Джейком на тій іншій стороні, якщо вона існує.

****

З-за дверей долинули звуки боротьби. Забувши, що ті замкнені, і взагалі не подумавши, що саме збираюся робити, я підбігла до них і смикнула за ручку. Вони виявилася відкритими, і я вийшла. За кілька кроків були широкі мармурові сходи, що вели на перший поверх. Підскочила до поруччя і відразу побачила, що Артур унизу методично бив того самого хлопця, який кілька разів приносив мені їжу. Той якби й хотів чинити опір, не зміг би, адже його тримали троє чоловіків. Але хлопець навіть не пробував. Просто поник у руках, що тримали його, здригаючись від ударів.

Артур вихопив з-за пояса пістолет.

-Ні! - закричала я. - Не треба, будь ласка, не треба!

Наче я могла хоч щось змінити. Перечеплюючись, незграбно збігла сходами.

- Дивись, що чекає на тих, хто не виконує моїх наказів! - проревів Артур.

- Ви... Ви ж не вб'єте його!

- Хто мені завадить? - і справді, хто?

- За що...

- Він мав стежити за тобою, щоб ти їла і пила, а не голодувала мені на зло. І не впорався!

- Ні, - ноги підкосилися, і я впала на підлогу. - Прошу, не вбивайте нікого через мене. Я... Я зроблю все, що скажете. Будь ласка... Я не хочу, щоби хтось загинув через мене!

Він зволікав кілька страшних секунд, що здалися годинами.

- Слова повії зрадника для мене порожній звук, - байдуже кинув Артур. - Доведеш ділом, залишу його живим.

Голова страшенно крутилася, і все-таки я зуміла встати на ноги.

- Добре.

- В порядок себе приведи і чекаю на тебе в їдальні за годину, - не дивлячись на мене, кинув він. Забрав пістолет і кивнув своїм людям. Ті забрали нещасного кудись углиб цього жахливого будинку. Майнула думка попроситися спочатку оглянути його та надати допомогу. Але я її відкинула - адже дала слово робити, що сказано. Інакше... У тому, що Артур здатний ось так легко вбити, я не сумнівалася.

Повернувшись до кімнати, побачила одяг, білизну та косметику. Зайшла в ванну кімнату, що розташовувалася за іншими дверима - ту використовувала все рідше, адже за відсутності їжі і пиття природні потреби поступово зійшли нанівець. Стянула все ту ж нічну сорочку, в якій мене привезли сюди, і залізла в душову кабінку. Не одразу змогла відрегулювати воду – руки стали страшенно незграбними та неслухняними. Нарешті, зробивши її максимально гарячою-так тремтіння у всьому тілі хоч трохи вгамувалося, почала митися. Знайомий аромат шампуню та гелю для душу проникав у ніздрі. Заплющивши очі, так легко уявити себе в нашій ванній і те, що Джейк з хвилини на хвилину зайде до мене в душ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍