Ерін Хантер - Здіймається буря

не дозволить їй стати воячкою. Молода киця серйозно покалічилася, коли вибігла на Громошлях. Вогнесерд, звісно, винуватив себе, бо коли це трапилося, Попелюшка була його новачкою. Проте вона оклигала під пильним наглядом медикицьки їхнього Клану, Жовтоіклої, а згодом і сама почала учитися, як правильно доглядати хворих котів. Півтори повні тому Жовтоікла взяла її собі за ученицю, і Попелюшка нарешті знайшла своє місце у Клані.

У зубах учениця медикиці принесла чималий клубок трав. Вона стурбовано хмурила мордочку і навіть не помічала Вогнесерда. Попелюшка поклала клубок на спечену сонцем землю й заходилася лапками сортувати листя.

— Попелюшко? — нявкнув він.

Киця здивовано підвела очі.

— Вогнесерде! Що ти тут робиш? Ти захворів? Вогнесерд похитав головою.

— Ні. А у тебе все гаразд?

Попелюшка, глянувши на купу листя, яке лежало перед нею, пригнічено похитала головою, тож Вогнесерд підійшов ближче і підбадьорливо її лизнув.

— У чому річ? Тільки не кажи, що ти знову вилила на гніздо Жовтоіклої мишачу жовч.

— Ні! — обурено відповіла Попелюшка і потупила погляд. — Просто не варто мені було погоджуватися вчитись на медикицю. Я просто якесь лихо. Я мала зрозуміти знак, коли знайшла ту зогнилу пташку!

Вогнесерд пригадав, що трапилося після церемонії назовництва. Попелюшка взяла з купи свіжини сороку для Синьозірки, але під м’яким пір’ям було повно в’юнких личинок.

— Жовтоікла вважає, що те знамення стосувалося тебе? — запитав воєвода.

— Ну… ні, — визнала Попелюшка.

— То з чого ж ти взяла, що ти не зліплена з тієї глини, з якої ліпляться медикоти? — він з усіх сил намагався не думати про зогнилу сороку і про те, що вона, можливо, була знаменням для іншого кота — Синьозірки.

Попелюшка розчаровано махнула хвостом.

— Жовтоікла попросила змішати припарку. Найпростішу, для прочищення ран. Це одна з перших речей, яких вона мене навчила. Та я забула навіть, які туди класти трави. Жовтоікла подумає, що я ідіотка! — її голосок зірвався на писк, а великі очі світились турботою.

— Ти не ідіотка, і Жовтоікла це добре знає, — намагався утішити її Вогнесерд.

— Але це зі мною вже не вперше. Учора мені довелося питати її, яка різниця між наперстянкою і маковим насінням, — Попелюшка понурила голову ще нижче. — Жовтоікла сказала, що я загроза для цілого Клану.

— Ой, та ти знаєш Жовтоіклу, — запевнив її Вогнесерд. — Вона завжди щось таке каже.

Жовтоікла була колись медикицькою Тіньового Клану, але, зрештою, перейшла до Громового після того, як її вигнав жорстокий провідник Хвостолом. Проте в неї досі був крутий норов Тіньової войовниці. Попелюшка значно краще за інших реагувала на її сердиті випади, мабуть, саме тому вони так добре ладнали.

Сіра кицька зітхнула:

— Не думаю, що в мені є те, що потрібно медикиці. Я думала, що все правильно роблю, йдучи в новачки до Жовтоіклої, але не все так добре. Я просто не можу вивчити усього, що мені треба знати.

Вогнесерд присів, тож тепер його очі були на одному рівні з очима Попелюшки.

— Справа у Срібнострумці, правда ж? — нявкнув він.

Кіт пригадав той день на Сонячних Скелях, коли Сіросмугова кохана, Річкова королева, передчасно народила кошенят. Попелюшка зробила все можливе, щоб її врятувати, але Срібнострумка втратила надто багато крові. Річкова красуня загинула, але її новонароджені кошенята вціліли.

Попелюшка не відповіла, проте сам Вогнесерд добре знав, що має рацію.

— Ти врятувала кошенят! — наголосив він.

— Але я втратила її.

— Ти зробила все, що могла, — Вогнесерд прихилився до Попелюшки і лизнув її м’яку сіру голівку. — Слухай, просто запитай Жовтоіклу, які трави брати на ту припарку. Вона не буде лиха.

— Та сподіваюся, — Попелюшка все ще вагалася. Тоді раптом підвелась і наче обтрусилася від чогось. — Я маю припинити жаліти себе, правда?

— Так, — відповів Вогнесерд, махнувши хвостом.

— Пробач, — Попелюшка скрушно глянула на нього, і в цьому погляді наче зблиснула іскорка її колишньої життєрадісності. — Я собі так гадаю, що свіжини ти не приніс?

Вогнесерд похитав головою.

— Пробач. Я просто прийшов поговорити з тобою. Жовтоікла ж не морить тебе голодом?

— Ні, але бути медикицею важче, ніж ти думаєш, — відповіла Попелюшка. — Я сьогодні ще не встигла поїсти, — в її оченятах заблищала цікавість. — А про що ти хотів поговорити?

— Про Тигрокігтевих кошенят, — Вогнесерд відчув, як у його животі знову прокидається оте неспокійне відчуття. — Особливо про Ожинка.

— Тому що він дуже схожий на батька?

Вогнесерд здригнувся. Невже його почуття і справді так легко було прочитати?

— Я знаю, що не повинен його звинувачувати. Він лише кошеня. Але коли я його побачив, мені здалося, що то на мене дивиться Тигрокіготь. Я… я поворухнутись не міг, — Вогнесерд поволі похитав головою, соромлячись це визнавати і водночас радіючи, що може нарешті відкритися подрузі. — Не знаю, чи буду я колись йому довіряти.

— Якщо ти бачиш Тигрокігтя щоразу, як глянеш на малого, то твої почуття можна зрозуміти, — лагідно нявкнула Попелюшка. — Але ти маєш навчитися зазирати під барву його шерсті, бачити кота зсередини. Пам’ятай: він не тільки син Тигрокігтя. Є у ньому щось і від Злотоквітки. А батька свого він і не знатиме. Його виростить Клан. До речі, ти, як ніхто, мав би знати, що не можна судити кота за його походженням.

Попелюшка мала рацію. Вогнесерд ніколи не дозволяв, щоб його походження кицюні впливало на відданість Клану.

— А Зоряний Клан казав тобі щось про Ожинка? — запитав він, добре тямлячи, що вони з Жовтоіклою вивчали Срібносмугу в часі народження малого.

На серце його наче опустилася важка каменюка, коли сіра киця відвела погляд і промурмотіла:

— Зоряний Клан не все мені розповідає.

Вогнесерд знав Попелюшку достатньо добре, щоб зрозуміти, що вона щось приховує.

— Але щось вони тобі розповіли, хіба ні?

Попелюшка глянула на колишнього виховника, і тепер її погляд був цілком спокійний.

— Його доля буде не менш важливою, ніж доля будь-якого іншого кошеняти, народженого у Громовому Клані, — твердо нявкнула вона.

Вогнесерд знав: якщо вже Попелюшка не хоче розповідати йому про повідомлення від Зоряного Клану — її вже ніяк не змусиш. Тож він вирішив розказати про іншу проблему, яка його бентежила.

— Я ще про дещо хотів із тобою поговорити, — зізнався воєвода. — Я мушу вирішити, хто стане виховником для кошенят Ряболиці.

— А хіба не Синьозірці це вирішувати?

— Вона попросила мене.

Попелюшка здивовано зиркнула на нього.

— То чого ж ти такий схвильований? Це мало б тобі лестити.

«Лестити?» — подумки перепитав Вогнесерд, пригадуючи бентегу і ворожість в очах Синьозірки. Він знизав плечима.

— Може й так. Але я не певен, кого обрати.