Коцюбинський - Лялечка, Коцюбинський

сла­бо освітленій свічкою кімнатці, во­на чу­ла в гру­дях прип­лив теп­лої хвилі. Ми­мохіть зга­ду­вав­ся їй той радісний тре­пет, з яким прис­ту­па­ла во­на, дівчин­кою, до при­час­тя, або теп­ла, со­лод­ка, до млості приємна мо­лит­ва віру­ючо­го сер­ця! Дав­но се бу­ло…

Вона хотіла б знов пе­ре­жи­ти ті хвилі, упи­ти­ся ни­ми. Та чи мож­ли­во ж се?

Вона ле­жа­ла і сподіва­лась, що во­но прий­де знов, те чис­те, заз­на­не в ди­тинстві по­чут­тя, і, як вес­ня­ний дощ, ожи­вить за­сох­ле сер­це. Во­на сподіва­ла­ся і ра­зом з тим бо­яла­ся сподіва­ти­ся.

І во­но при­хо­ди­ло.

З ви­со­кості, де вив­ся мо­рок і ку­ди Раїса зво­ди­ла очі, спли­ва­ла на оди­но­ке сер­це бо­жа лас­ка, і во­но розцвіта­ло­ся, як квітка па­по­роті, пиш­ним, хоч не­дов­говічним цвітом…

Вона за­си­па­ла з одсвіже­ним теп­лим тілом, їй бу­ло со­ром­но і хо­ро­ше, як ди­тині після дов­го­го і рев­но­го пла­чу.

Часом після та­кої ночі Раїса по­чу­ва­ла у гру­дях гост­ро-гран­час­ту кри­цю. Та кри­ця різа­ла її, ра­ни­ла, до­во­ди­ла до роз­пу­ки.

- Не тре­ба ілюзій, не тре­ба ома­ни…- сер­ди­лась на се­бе Раїса. - Годі зак­ри­ва­ти дійсність… я не ди­ти­на. Ко­ли моє жит­тя не вда­ло­ся, не мо­жу ж я осо­ло­ди­ти йо­го цу­кер­ком в роз­мальованій об­гортці… я не хо­чу се­бе ду­ри­ти, не тре­ба мені мар­них надій, не тре­ба мені ніко­го й нічо­го… Так, ніко­го й нічо­го…

Вона ніко­го не хотіла тоді ба­чи­ти, не хо­ди­ла обіда­ти, жовк­ла і худ­ла за один день і су­хи­ми га­ря­чи­ми очи­ма різа­ла, як но­жем.

Стурбований, що во­на не з'являється на обід, о. Ва­силь за­хо­див у шко­лу, і хоч Раїса кри­ча­ла йо­му з спальні, що не хо­че йо­го ба­чи­ти, що в неї го­ло­ва бо­лить, сідав у світличці і до­ти потішав її, до­ти роз­ва­жав, по­ки во­на не зас­по­ко­юва­лась.

І знов-та­ки во­на му­си­ла бу­ти йо­му вдяч­ною…

Раїса ста­ра­ла­ся од­дя­чи­ти о. Ва­си­леві чим мог­ла, ко­рис­ту­ва­лась вся­кою на­го­дою. Здо­ров'я ж о. Ва­си­ля взя­ла во­на спеціально під свою опіку. До­волі бу­ло о. Ва­си­леві вис­ко­чи­ти без шап­ки в хо­лодні сіни або у двір, як се він звик завж­ди ро­би­ти, уже Раїса мча­лась за ним навз­догін із шап­кою та з хуст­кою на шию. Спо­чат­ку о. Ва­силь бай­дуж­но прий­мав се піклу­ван­ня, та врешті во­но по­ча­ло йо­му до­ку­ча­ти, особ­ли­во ко­ли Раїса ро­би­ла йо­му сце­ни за те, що він не бе­ре­жеться.

Вона не ро­зуміла, як мож­на не дба­ти про здо­ров'я лю­дині, що має обов'язки не тільки ро­динні, але й гро­мадські. Він, та­кий чес­ний, та­кий ідей­ний, з мо­гутнім да­ром сло­ва, мо­же і по­ви­нен впли­ва­ти, му­сить жи­ти для ви­щих цілей, для доб­ра своїх па­рафіян. Він має місію.

Вона го­во­ри­ла з се­ля­на­ми про ту місію. Прав­да, во­ни при­та­ку­ва­ли їй, та ча­сом ди­ву­ва­лись тро­хи, що сло­ва про­повіді і вчин­ки ба­тюш­ки не зовсім схо­дяться якось. Раїса гніва­лась, за­ми­ка­лась у собі і по­чу­ва­ла відра­зу до нев­дяч­них.

Однак, по­ми­на­ючи мо­мен­ти нев­до­во­лен­ня, Раїса ма­ла свої приємності. Раніш во­на ніко­ли б не мог­ла повіри­ти, що та­ка прос­та, зви­чай­на річ, як піст, якій во­на не на­да­ва­ла досі жад­но­го зна­чен­ня, мо­же бу­ти дже­ре­лом втіхи. Сто­лу­ючись у ма­туш­ки, Раїса по­ча­ла пос­ти­ти. Во­на худ­ла і блідла, чу­ючись тро­хи ос­лаб­ле­ною від пос­ту при ве­ликій праці у школі, але та стри­маність, та дис­ципліна, яки­ми во­на підійма­ла дух в ут­ло­му тілі, да­ва­ли на­со­ло­ду.

Другою втіхою її ста­ла ран­ня служ­ба. Во­на схоп­лю­ва­ла­ся з ліжка в темній, вис­туд­женій за ніч хаті, бо­ячись зас­па­ти ут­ре­ню, й ки­да­ла оком на го­дин­ник. Бу­ло ще ра­но. У вікно ди­ви­лась зи­мо­ва ніч, зорі тремтіли в мо­роз­но­му повітрі, досвітча­не світло в да­ле­ких ха­тах бли­ма­ло, як вовчі очі. Во­на блу­ка­ла по тем­них, лед­ве освіче­них свічкою ха­тах, ку­ли­лась і тремтіла од до­ти­ку хо­лод­но­го повітря, а кро­ки її гуч­но лу­на­ли в око­лишній по­рож­няві. В чорній одежі (іншу во­на пе­рес­та­ла но­си­ти), з на­ки­ну­тою на го­ло­ву тем­ною хус­тин­кою, во­на, не­мов пос­луш­ни­ця, бігла до церк­ви з пер­шим дзво­ном. Там при двох-трьох жов­тих пля­мах світла сто­рож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на гру­бо по­мальова­них бо­гах, на убогій по­зо­лоті.

Вгорі висіла тем­ря­ва і гу­ча­ла жалібним акор­дом роз­би­тих дзвонів.

О. Ва­силь, розг­лад­жу­ючи ще мокрі од вми­ван­ня ко­си, ве­ли­ки­ми кро­ка­ми про­хо­див че­рез церк­ву до вівта­ря і наш­вид­ку стис­кав ру­ку Раїсі. Ар­хан­гел Гав­риїл усу­вавсь йо­му з до­ро­ги, і о. Ва­силь зни­кав у вівтарі.

Поволі по церкві то тут, то там зай­ма­лись вог­ни­ки, мов схо­ди­ли зорі, на об­ра­зах вис­ту­па­ли сухі і чорні об­лич­чя, од вхо­ду чу­ло­ся ча­ла­пан­ня ніг, а по церкві роз­хо­ди­лась

струмками си­ва па­ра з ротів і носів пе­ре­мерз­ло­го лю­ду.

Вся ся обс­та­но­ва вик­ли­ка­ла у Раїси мо­ли­тов­ний настрій. Во­на ста­ва­ла за кри­ла­сом із пра­во­го бо­ку пе­ред де­рев'яним бо­го­ма­зом се­редніх віків. За нею ся­кав­ся на цілу церк­ву ста­рий дяк і по­ме­ку­вав, про­бу­ючи го­лос.

Служба по­чи­на­ла­ся. Раїса пе­ре­би­ра­ла в го­лові мо­лит­ви; де­які з них зда­ва­лись їй по­етич­ни­ми. Сто­ячи на колінах, во­на ви­ли­ва­ла їх з пов­но­го сер­ця і все ди­ви­лась на о. Ва­си­ля, на­че че­ка­ла, що він за­бе­ре ті мо­лит­ви і од­не­се до бо­га.

Шепчучи сло­ва по­ко­ри й бла­ган­ня, во­на поміча­ла у нього тремтіння чер­во­них уст під тем­ним ву­сом, ло­ви­ла по­лиск сірих очей і бу­ла пев­на, що од ви­со­ко­го, аж до ли­си­ни, чо­ла б'є ти­хе світло.

А ко­ли о. Ва­силь у хма­рах синього ди­му здіймав свої пухкі ру­ки до пер­шо­го проміння ранішнього сон­ця і во­лав до бо­га м'яким, тро­хи гуг­ня­вим ба­ри­то­ном, ду­ша Раїси­на здійма­лась на тих згу­ках у ви­сочінь і роз­пус­ка­лась там ра­зом із ди­мом ла­да­ну в зо­лоті недільно­го сон­ця.

Раїса пер­ша підхо­ди­ла цілу­ва­ти хрест. З со­лод­ким стис­кан­ням сер­ця, з тре­пе­том по­бож­ності при­па­да­ла во­на ус­та­ми не тільки до хо­лод­но­го ме­та­лу, але й до м'якої ру­ки о. Ва­си­ля, на­че з тим поцілун­ком пе­ре­хо­ди­ла в її тіло бла­го­дать бо­жа…

Погідною й ти­хою вер­та­лась Раїса з церк­ви. Тіло її ро­би­лось та­ким лег­ким, на­че во­на зра­зу схуд­ла, спи­на тро­хи мліла, віддих ста­вав вільнішим. Во­на сіда­ла у своїй скромній світличці, зас­те­ля­ла стіл скатіркою і за­жи­ва­ла прос­кур­ку, се пре­чис­те тіло бо­же, з та­ким наст­роєм, не­мов свят­ний день да­ле­ко­го ди­тинст­ва ки­дав на неї свою тінь.

Праця в школі втом­лю­ва­ла Раїсу, та не вдо­вольня­ла. Ії більше ціка­ви­ла зміна в пог­ля­дах, нові по­чут­тя, нап­ря­мок ду­мок - все се бу­ло та­ке но­ве, нес­подіва­не. Не мож­на ска­за­ти, щоб ся зміна ди­ву­ва­ла її, - нав­па­ки, во­на не мог­ла зро­зуміти, як во­на мог­ла жи­ти так дов­го іншим жит­тям, не пи­ла жи­ву­щої во­ди з кри­ниці, яку но­си­ла у влас­но­му серці. Во­на прос­то са­ма се­бе обк­ра­да­ла.

Тепер, дя­ку­ючи не­бесній ласці й по­мочі о. Ва­си­ля, пе­ред нею прос­тяг­ли­ся нові стеж­ки, знай­шлась но­ва по­жи­ва для сер­ця. Раїса ма­ла та­ке