Коцюбинський - Лялечка, Коцюбинський

по­чут­тя, на­че під твер­дою шка­ра­лу­щею ля­леч­ки у неї ви­рос­та­ють барвні кри­ла і на­би­ра­ють си­ли до льоту.

З по­ко­рою на­зи­ва­ла во­на се­бе уче­ни­цею о. Ва­си­ля. Во­на ма­ла пот­ре­бу раз у раз чу­ти й ба­чи­ти сво­го вчи­те­ля. Весь вільний час свій Раїса пе­ре­сид­жу­ва­ла в попівській гос­поді. Во­на навіть ра­ху­ва­ла день свій з тої хвилі, ко­ли мог­ла врешті бу­ти з о. Ва­си­лем. Реш­ту ж во­на охо­че вик­рес­лю­ва­ла зі сво­го жит­тя.

Коло різдвя­них свят о. Ва­силь тро­хи за­не­ду­жав. Раїса прис­вя­ти­ла хо­ро­му весь свій час, всі свої си­ли. Во­на з та­ким за­па­лом ви­пов­ня­ла обов'язки ми­ло­серд­ної сест­ри, що навіть до­ку­чи­ла о. Ва­си­леві.

Раз во­на про­ки­ну­лась се­ред ночі з яс­ною і страш­ною дум­кою: о. Ва­силь вми­рає. Во­на мог­ла б при­сяг­ти, що хтось їй за­раз ска­зав: «Уми­рає». Во­на бо­ялась ду­ма­ти про се - і ра­зом з тим уяв­ля­ла собі бліде об­лич­чя з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма на руці чор­ної ма­туш­ки і розх­рис­тані, схвильовані пе­редс­мерт­ним відди­хом гру­ди.

Вона при­хап­цем на­ки­ну­ла на се­бе оде­жу і, мов загіпно­ти­зо­ва­на, вибігла зі шко­ли. Над­ворі сніг синів та грав вог­ня­ми, в мо­роз­но­му повітрі пред­ме­ти зда­ва­лись твердіши­ми, гостріши­ми. Навк­ру­ги бу­ло ти­хо й пус­то. Сніг рипів під Раїси­ни­ми но­га­ми (ка­лоші во­на за­бу­ла взу­ти), а во­на бігла і уяв­ля­ла собі світло у вікнах, грю­кан­ня две­ри­ма, охан­ня і ле­мент, а на ру­ках у чор­ної ма­туш­ки смер­тельно бліде об­лич­чя і напівмертві ус­та ви­мов­ля­ють її ім'я…

- Іду…- шеп­че Раїса, поспіша­ючи.

Вона біжить що­си­ли, хоч но­ги під нею трем­тять і вги­на­ються. Во­на не вірить, що добіжить, і по­си­лає на­пе­ред свою ду­шу. Во­на пев­на, що вар­то їй добігти - і ста­неться чу­до, він ожи­ве і оду­жає. Вся кров збігається до її сер­ця, і тільки од­но во­но жи­ве та го­то­ве на бо­ротьбу.

Раїса чує, що но­ги її не вит­ри­ма­ють, ось-ось підігнуться. Во­на до­бу­ває ос­танніх сил… до­дає но­гам жва­вості ру­ха­ми ціло­го тіла. Та ось врешті блим­ну­ло світло… В од­но­му вікні, в дру­го­му… і Раїса грудьми нас­ко­чи­ла на хвіртку у ви­со­ко­му бар­кані…

Хвіртка за­чи­не­на. Раїса при­па­ла ли­цем до шпа­ри. В ши­ро­ку роз­ко­ли­ну хвіртки гля­нув на неї білий і хо­лод­ний, як з кри­ги, дім з чор­ни­ми зас­па­ни­ми вікна­ми. Бу­ло ти­хо. Навіть пси спа­ли.

Раїса об­пер­лась пле­чем у хвіртку й зап­лю­щи­ла очі. Не радість, а вто­ма об­ня­ла її. На­че кров, що збіглась до сер­ця, па­рою взя­лась у мо­роз­но­му повітрі, в гру­дях ста­ло пус­то і сла­бо.

Коли Раїса одк­ри­ла очі, пе­ред нею в синьому сяйві біліли сніги, бли­ща­ла в'їждже­на до­ро­га, дріма­ли убогі ха­ти, не­мов білі гри­би на чор­них корінцях. Навіть сліди у гли­бо­ко­му снігу ба­чи­ла во­на ви­раз­но, зна­чить, се був не сон, а дійсність.

Їй ста­ло со­ром­но.

Схиливши го­ло­ву, во­на ти­хо поп­лен­та­лась на­зад.

«Коли б хто не по­ба­чив»,- ду­ма­ла во­на ози­ра­ючись. Во­на бо­ялась стріти свідків своєї нічної мандрівки.

Скрізь бу­ло без­люд­но й ти­хо. Тільки ко­ло церк­ви сто­рож так нес­подіва­но ляп­нув у ка­ла­та­ло, що Раїса ма­ло не впа­ла. На дру­гий день Раїса довіда­лась, що о. Ва­силь спокійно проспав цілу ніч і по­чу­ває се­бе сли­ве здо­ро­вим…

О. Ва­си­леві по­ча­ла до­ку­ча­ти без­пе­рес­тан­на опіка над йо­го осо­бою. Ко­ли він ви­хо­див із ха­ти, йо­го оде­жа підля­га­ла конт­ро­лю, на нього на­мо­ту­ва­ли стільки хус­ток, на­че він зби­равсь за три­дев’ять зе­мель, фу­фай­ки ж, спле­те­ної Paїcoю, він не мав пра­ва ски­да­ти цілу зи­му. Ко­жен ка­шель, навіть ду­же лег­кий, вик­ли­кав до­ко­ри в не­обе­реж­ності. Брак апе­ти­ту вів за со­бою усильні прип­ро­шу­ван­ня, а ве­ли­кий апе­тит - бла­ган­ня не об'їда­ти­ся. Се дра­ту­ва­ло о. Ва­си­ля.

Се прос­то якась змо­ва про­ти нього. Чо­го їй тре­ба від нього, тій старій панні?

- Ви мені в рот ди­ви­те­ся, а самі нічо­го не їсте, ско­ро з вас мощі бу­дуть…

Грубий тон і розд­ра­ту­ван­ня о. Ва­си­ля об­ра­жа­ли Раїсу. Во­на покірно зно­си­ла йо­го дес­по­тизм, нічо­го не ска­за­ла йо­му, ко­ли він прог­нав Те­тя­ну та най­няв на її місце, ко­го сам схотів, хоч но­вий сто­рож вічно стир­чав у попівській пе­карні і нічо­го не ро­бив у школі. Во­на навіть не про­тес­ту­ва­ла, ко­ли о. Ва­силь виг­нав зі шко­ли двох най­кра­щих шко­лярів че­рез якісь свої ра­хун­ки з їх батька­ми. Але та зне­ва­га до най­кра­що­го її по­чут­тя боліла Раїсу.

О. Ва­силь не помічав то­го. Од­нак Раїса ба­чи­ла, що він ухи­ляється од давніх бесід та су­пе­ре­чок, які так по­до­ба­лись Раїсі.

Вечори во­ни про­во­ди­ли ра­зом, хоч то вже бу­ли не давні ве­чо­ри.

Після чаю ста­ра ма­туш­ка при­мо­щу­ва­лась під гру­бою, ста­ви­ла пе­ред со­бою ре­ше­то з пір'ям і скуб­ла, злег­ка дріма­ючи. Раїса про­тя­гу­ва­ла ру­ку до книж­ки і несміли­во пи­та­ла:

- Може, по­чи­таємо?

- Е, не хо­чу, до­ку­чи­ло… Що там у тих ро­ма­нах… Не знаю, для ко­го во­ни пи­шуться… Хіба для ста­рих паннів, щоб кров розгріва­ти.

З си­ми сло­ва­ми о. Ва­силь ки­дав скісний пог­ляд на Раїсу і позіхав. Він ча­ла­пав по хаті, позіхав, ну­див­ся або сідав на ка­на­пу… і знов позіхав, з сма­ком і з кря­кан­ням.

Матушка за пір'ям вто­ру­ва­ла.

- Ти б пішов спа­ти, а то ще­ле­пи роз­де­реш…- ра­ди­ла во­на йо­му.

- А справді, піду… чо­гось сон наліг на ме­не, - позіхав о. Ва­силь і йшов спа­ти, нев­ва­жа­ючи на те, що бу­ло ще ра­но і що Раїса сиділа в сто­ловій.

Часом він за­би­рав­ся до пи­сан­ня цер­ков­них кни­жок, не­мов не помічав Раїси.

Інколи ж йо­го прос­то ґедзь на­па­дав - і тоді він ста­вав нес­тер­пу­чим: пус­кав Раїсі шпильки, глу­зу­вав із її ек­зальтації, осміював навіть її по­вер­ховність, спе­ре­чав­ся про­ти то­го, що сам раніш обс­то­ював. Ста­ра ма­туш­ка му­си­ла бра­ти під обо­ро­ну збен­те­же­ну й зас­му­че­ну Раїсу, сва­ри­лась на си­на і сту­ка­ла ціпком, щоб пе­рер­ва­ти неп­риємну роз­мо­ву.

З приїздом на різдво Тасі відно­си­ни поп­ра­ви­ли­ся, о. Ва­силь знов став ми­лим і ве­се­лим, а Раїса по­чу­ва­ла се­бе доб­ре, не­мов ви­ки­ну­ла з пам'яті усе неп­риємне.

Та зго­да бу­ла не­дов­гою. Та­ся швид­ко поїха­ла, і о. Ва­силь за­ну­дивсь. Він блу­кав по ха­тах мля­вою хо­дою, спус­тив­ши го­ло­ву, і не знав, що з со­бою ро­би­ти.

Врешті од­но­го ве­чо­ра підійшов до ша­фи, вий­няв пляш­ку з горілкою і на­лив собі чар­ку. Раїса ви­ди­ви­лась на нього ве­ли­ки­ми пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма. О. Ва­силь по­хо­див, по­хо­див і знов на­лив чар­ку. Раїса з жа­хом ди­ви­лась на нього. Та ко­ли він зго­дом на­лив тре­тю чар­ку, во­на рап­том зня­лась, мовч­ки поп­ро­ща­лась з о. Ва­си­лем і вий­шла з ха­ти.

Не роз­дя­га­ючись, не світя­чи світла, Раїса впа­ла на ка­нап­ку у своїй світличці. Во­на ле­жа­ла та­ка ти­ха, приг­ноб­ле­на, роз­топ­та­на і ро­зуміла лиш од­но, що во­на оди­но­ка. Оди­но­ке, са­мотнє, за­нед­ба­не всіма сер­це схо­ди­ло кров'ю у темній сос­новій до­мо­вині.

Надворі вив пес. Упер­то, жалібно тяг­ла­ся но­та скар­ги у тем­ряві. Отак во­на мог­ла