Коцюбинський - Лялечка, Коцюбинський

чи не но­ва вчи­телька? А во­ни й по­си­ла­ють: «Піди, - ка­жуть, - до Те­тя­ни, дізнай­ся, хто, звідки й що во­но…»

Раїса, мов опе­че­на, ско­чи­ла з пос­телі і зас­ту­ка­ла в вікно: Яке йо­му діло! Се не цер­ков­на шко­ла, а земська. Во­на йо­го не знає і зна­ти не хо­че, він для неї ніщо, він тільки за­ко­нов­чи­тель, та й то не те­пер, на ва­кації. «Се прос­то на­хабність»,- ду­ма­ла Раїса і хви­лю­ва­лась.

За кілька день бу­ла неділя. Раїса не пішла до церк­ви. Зу­мис­не. Во­на ни­ка­ла по по­рожніх ха­тах, пе­ре­чи­ту­ва­ла старі книж­ки, сиділа в са­доч­ку під де­ре­вом або прий­ма­ла шко­лярів, що при­но­си­ли їй су­ниці, аби поз­най­оми­тись із учи­телькою. Поїха­ти на ва­кації во­на не ма­ла ку­ди, батько дав­но по­мер, до ро­дичів не хотіло­ся.

Піп нічим не об'являв­ся, і Раїса тро­хи зас­по­коїлась. Їй най­більше по­до­ба­лось сидіти під вікном у своїй «чистій» ха­тинці, звідки бу­ло вид­но білу церк­ву се­ред гус­тої зе­лені. Ча­сом, ко­ли сон­це погідно сіда­ло, церк­ва зда­ва­лась ро­же­вою, а вер­шеч­ки де­рев зо­ло­ти­ми.

Одного ве­чо­ра, ко­ли Раїса ми­лу­ва­ла­ся грою світла на церкві, пе­ред вікна­ми нес­подіва­но з'яви­лась ви­со­ка пос­тать. У Раїси стре­пе­ну­ло­ся сер­це. Одс­ко­чив­ши од вікна, во­на ки­ну­лась до ви­хо­ду, та зга­да­ла, що обі двері ви­хо­дять у двір і во­на на­пев­но стрінеться з по­пом. Раїса пе­ребігла клас, од­чи­ни­ла вікно і вис­ко­чи­ла в са­док. Піп по­тор­сав двері, пос­то­яв тро­хи ї, обійшов­ши шко­лу, зас­тав Раїсу під стіною.

Обоє зміша­ли­ся.

Він зняв бри­ля, і рум'янець збен­те­жен­ня по­повз йо­му аж на ли­си­ну.

Вона, зігну­та і бліда, стріла йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми і сер­ди­ти­ми очи­ма.

Він прий­шов поз­най­оми­ти­ся. Він знав, що во­на приїха­ла, і в неділю виг­ля­дав її в церкві, але во­на не одвіда­ла до­му бо­жо­го… Во­на тут лю­ди­на но­ва, ніко­го не знає… і ко­ли тра­питься пот­ре­ба, він про­сить звер­ну­ти­ся до нього - сво­го най­ближ­чо­го сусіда. Бо хоч во­на земська вчи­телька, та він ду­має, що церк­ва і шко­ла му­сять іти по­руч.

Він не помітив ли­хо­го вог­ни­ка в Раїси­них очах, яким во­на мет­ну­ла в нього при ос­танніх сло­вах, і вів далі:

- І я, і моя ма­ти бу­де­мо ду­же раді, ко­ли ви нас одвідаєте… Ско­ро приїде на ва­кації моя доч­ка Та­ся… вам бу­де ве­селіше…

Раїсу му­чи­ло од­но пи­тан­ня: чи пок­ли­ка­ти по­па у ха­ту? Те, що во­на бу­ла «з ду­хов­них», при­ще­пи­ла їй пев­ну по­ва­гу до лю­дей ду­хов­но­го ста­ну, але спеціальна нехіть до гос­тя пе­ре­мог­ла.

«Цур йо­му!» - ріши­ла Раїса і слу­ха­ла далі.

Гостю до­ку­чи­ло сто­яти. Шу­ка­ючи очи­ма, де б сісти, він ти­хо поніс свою за­гор­не­ну у білий підряс­ник, скоріше жіно­чу, ніж чо­ловічу, пос­тать до са­до­вої лав­ки.

Раїса теж сіла скраєчку.

Отець Ва­силь за півго­ди­ни, яку про­сидів на лавці у шкільно­му сад­ку, встиг по­жаліти­ся на свою п'яну, ліни­ву і не дба­ючу про церк­ву па­рафію, роз­пи­та­ти у Раїси, хто во­на й звідки, і злег­ка до­ко­ри­ти покійній вчи­тельці, що не вміла за­ще­пи­ти мо­лод­шо­му по­колінню ду­ху по­ко­ри.

Раїса не­охо­че і ко­рот­ко од­повіда­ла сво­му гос­теві, але о. Ва­силь бла­го­душ­но не помічав то­го. Про­ща­ючись, він ще раз зап­ро­сив Раїсу в гос­ти­ну.

Раїса ус­ко­чи­ла в ха­ту. Що­ки в неї горіли, в гру­дях тріпа­ло­ся прик­ре по­чут­тя нес­пов­не­но­го обов'язку. «Тре­ба бу­ло пок­ли­ка­ти до ха­ти… Пер­ший раз прий­шов… е, цур йо­му,- уд­ру­ге по­ду­ма­ла во­на. - Об­ра­зиться? Покірно про­шу… Не тре­ба мені ніяких зно­син із ним…»

Та зно­си­ни не пор­ва­ли­ся.

Стара ма­туш­ка прис­ла­ла їй якось тарілку ма­ли­ни, а ко­ли Раїса тро­хи за­не­ду­жа­ла і Те­тя­на сповісти­ла про се ба­тюш­ку, він дав їй кілька по­рошків хіни і по­то­му роз­пи­ту­вав у Те­тя­ни про здо­ров'я вчи­тельки.

Проте Раїса не по­ка­зу­ва­лась ані в церкві, ані в попівській гос­поді, хоч бу­ла пев­на, що сим об­ра­жає ду­хов­ну ро­ди­ну. «Не­хай!» - упер­то го­во­ри­ла во­на і од­во­ди­ла тоді очі од вікна, в яке ди­ви­ла­ся на неї біла церк­ва в обіймах зе­ле­них ве­летнів.

Минув тра­вень, по­ча­ла­ся черв­не­ва спе­ка. Один день ви­дав­ся особ­ли­во га­ря­чим. Ще з са­мо­го ран­ку Раїса по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в тілі. «Не­одмінно бу­де бу­ря»,- з жа­хом ду­ма­ла во­на. І справді, після зав­зя­тої, хоч ти­хої спе­ки якось швид­ко смерк­ло­ся і за­пав мо­рок. Не­бо і зем­ля стемніли, на обрії з'яви­лась чор­на сму­га. Ско­ро на смузі тій щось блим­ну­ло, не­мов спа­лах­нув сірник і по­гас. Тро­хи зго­дом по­ка­за­лось сла­бе світло у дру­го­му місці, а далі знов спа­лах­ну­ло на пер­шо­му. Не­бо пе­ре­мор­гу­ва­лось. Проб­лис­ки світла, спо­чат­ку такі бліді й тихі, чим­далі роз­рос­та­ли­ся, по­тужніли. По­ча­ло зда­ва­ти­ся, що за чор­ною сму­гою хма­ри то здіймається, то па­дає, щоб підня­ти­ся на дру­го­му краї, хви­ля вог­ня­но­го мо­ря. Та ось у но­во­му місці щось морг­ну­ло. Світло блис­кав­ки притьма­ри­лось, за­те ви­бу­хи прис­ко­ри­ли темп. Чор­не не­бо без­пе­рес­тан­ку мор­га­ло блис­кав­кою, осміха­лось кри­вим усміхом.

Раїса все більше і більше хви­лю­ва­ла­ся. Бо хоч хма­ри мог­ли прой­ти сто­ро­ною і тоді кінчи­ло­ся б да­ле­кою блис­кав­кою, та мог­ло бу­ти й інак­ше, а тут, як на те, во­на пус­ти­ла до­до­му Те­тя­ну і ли­ши­лась са­ма у по­рожній школі. Раїса засвіти­ла пе­ред об­ра­зом лам­пад­ку, за­би­лась у ку­ток, да­ле­ко від вікон, і здри­га­лась ко­жен раз, ко­ли вікна рап­том бла­китніли од сильної блис­кав­ки і меблі, зас­ко­чені світлом, не­мов розбіга­лись із якоїсь таємної на­ра­ди.

Ніч бист­ро над­хо­ди­ла.

Чорні хма­ри рос­ли на край­небі, на­су­ва­ли­ся над чор­ною зем­лею. Над­ворі ста­ло чор­но, як у ко­мині. За­те блис­кав­ка роз­го­ря­ла­ся, жевріла, ста­ва­ла сліпу­чо-білою. Ко­ли во­на по­то­ком білої ла­ви роз­ди­ра­ла зас­ло­ну ночі, на обрії на од­ну мить з'явля­лась в ог­ня­них ра­мах чор­на сильвет­ка з то­поль, з хат і вітряків. Око­лиш­ня ти­ша на­си­че­на бу­ла три­во­гою, жа­хом навіть, теп­ле повітря мов­ча­ло, як за­ля­ка­на ди­ти­на. Зда­ва­ло­ся, ве­ле­тенський звір-пот­во­ра наб­ли­жавсь до при­нишк­лої землі, розк­ри­вав вог­ня­ну па­щу і ска­лив чорні зу­би. Од йо­го ди­хан­ня тру­си­ли­ся де­ре­ва і хо­ва­лось усе жи­ве. Звір усе наб­ли­жав­ся, шир­ше розк­ри­вав па­щу, частіше ди­хав по­лум'ям… чу­лось уже да­ле­ке ри­чан­ня… І враз ста­ло­ся щось нез­ви­чай­не: ти­хе повітря стре­пе­ну­лось, скрут­ну­лось, шарп­ну­лось убік, зня­лось над зем­лею і з бо­жевільним жа­хом ки­ну­лось тіка­ти… Во­но мча­лось на­осліп, у тем­ряві, з свис­том і си­чан­ням пе­рест­ра­ху, роз­би­ва­ючи гру­ди об стіни й бар­ка­ни, по­ри­ва­ючи за со­бою пісок, лис­тя, де­ре­ва і все, що сто­яло на йо­го до­розі. А навз­догін за ним так са­мо мча­лась чор­на пот­во­ра, на­ви­са­ла над зем­лею і позіха­ла по­лум'ям…

Раптом - гар-р-р…

Від то­го ри­ку зат­ремтіла зем­ля, заб­ряж­ча­ли шиб­ки і йой­кну­ло сер­це.

Раїса скрик­ну­ла. Ще раніше, за кож­ним гур­ко­том гро­му, во­на нес­покійно ки­да­лась у кут­ку, поміж дво­ма стіна­ми, і сти­ха пос­тог­ну­ва­ла. Її витріщені очі і зблідлий, схуд­лий зра­зу вид світи­лись у тем­ряві фос­фо­ром. Во­на чу­ла, що во­лос­ся у неї ста­ло твер­де, як дріт, і щось хо­лод­не раз