Коцюбинський - Лялечка, Коцюбинський

- Невже? Звідки ви знаєте?

- А ось чи­тай­те…

І во­ни обоє на­хи­ля­ли­ся над га­зе­тою так, що чор­на грив­ка Раїси­на лос­ко­та­ла ли­си­ну о. Ва­си­леві.

Скоро знай­шов о. Ва­силь ро­бо­ту в школі. Батьки при­во­ди­ли дітей за­пи­су­ва­ти до шко­ли, і Раїса та­ким спо­со­бом знай­оми­ла­ся з се­ля­на­ми.

Тут о. Ва­силь був ду­же ко­рис­ним: він знав кож­но­го се­ля­ни­на, йо­го жит­тя, ха­рак­тер і дум­ки, знав йо­го жінку й діти, йо­го скарб тлінний і нетлінний. Пиш­но розсівшись у

класі, о. Ва­силь по­ряд­ку­вав:

- Сього мож­на прий­ня­ти… ма­ти йо­го бо­гомільна жінка, ніко­ли не про­пус­тить служ­би бо­жої… А! Й ти, Іва­не, привів до шко­ли хлоп­ця?.. Хо­чеш, щоб і син був та­кий ве­ли­ко­ро­зум­ник, як батько?.. Ні, сього не за­пи­суй­те, я йо­го знаю…

- Змилуйтеся, ба­тюш­ко, не гнівай­те­ся, я ж у то­му спа­шу не ви­нен…

Тут по­чи­на­ли­ся ра­хун­ки за спаш або за якесь пок­ра­де­не жи­то; о. Ва­силь сер­див­ся, пирс­кав, чер­вонів і нас­то­ював, щоб хлоп­ця не за­пи­су­ва­ли. Се сер­ди­ло Раїсу, та при лю­дях во­на ува­жа­ла нез­руч­ним на­га­ду­ва­ти по­пові свої пра­ва. Ко­ли ж Раїса довіда­лась, що се­ля­ни по­ча­ли пер­ше, ніж до неї, хо­ди­ти до по­па з про­хан­ням за своїх дітей, во­на обу­ри­лась і ви­яви­ла йо­му своє не­за­до­во­лен­ня. О. Ва­силь, од­нак, пот­ра­пив зас­по­коїти Раїсу; все вий­шло так, що во­на ще му­си­ла дя­ку­ва­ти йо­му. Та й як бу­ло не дя­ку­ва­ти або не слу­ха­ти йо­го! О. Ва­силь все знав і все міг. Тре­ба бу­ло по­ла­го­ди­ти дах у школі, бо протіка­ло, - о. Ва­силь за­раз зна­хо­див майстрів. Пот­ре­бу­ва­ла учи­телька дров на зи­му - о. Ва­силь дог­ля­дав, щоб при­ве­зе­но су­хих. Зду­ма­ла Раїса їха­ти в уп­ра­ву або в містеч­ко - о. Ва­силь ста­вав у при­годі кіньми і т.д. і т.д.

Раїса справді бу­ла вдяч­на йо­му за нез­чис­ленні дрібні ус­лу­ги та ра­ди, без яких во­на у чу­жо­му селі по­чу­ва­ла б се­бе да­ле­ко гірше.

Опріч то­го, він їй по­до­бав­ся. На її пог­ляд, він був гар­ний; од йо­го ви­со­ко­го чо­ла би­ла чесність і шля­хетність, сірі очі про­меніли щирістю, освічу­ва­ли ти­хим світлом ціле об­лич­чя. І він був не­щас­ний, ли­шив­шись так ра­но удівцем. Раїса чу­ла ча­сом у серці пев­ну ніжність, якесь ма­тернє по­чут­тя до сього зніве­че­но­го жит­тя, їй лег­ше бу­ло ви­ба­чи­ти о. Ва­си­леві, ніж ко­му іншо­му.

По від'їзді Тасі Раїса умо­ви­лась сто­лу­ва­ти­ся у ста­рої ма­туш­ки. Щод­ня утрьох во­ни діли­ли хліб-сіль. Се збли­жу­ва­ло їх, не­мов рідни­ло. Раїса навіть де в чо­му впли­ва­ла на ду­хов­но­го от­ця. Во­на по­волі змен­шу­ва­ла зви­чай­ну порцію ча­рок, яку о. Ва­силь за­жи­вав при обіді, і врешті о. Ва­силь зовсім за­ли­шив пи­ти. Ко­ли він роз­повідав їй, як він ба­га­то міг ви­пи­ти та скільки ча­сом ви­пи­вав, сер­це її спов­ня­лось гордістю, що оце во­на змог­ла своїм впли­вом ви­ко­ре­ни­ти та­ку зас­тарілу й згуб­ну звич­ку.

Довгі осінні ве­чо­ри во­ни про­во­ди­ли ра­зом за круг­лим сто­лом попівської їдальні, при світлі тьмя­ної лам­пи. Під бур­ко­тан­ня ста­рої ма­туш­ки ве­лись без­ко­нечні бесіди про Тасю, зга­ду­ва­лось у най­дрібніших под­ро­би­цях її ди­тинст­во, її ви­гад­ки, сло­веч­ка. Во­ни ук­ла­да­ли план її ви­хо­ван­ня, мріяли про її до­лю. Ат­мос­фе­ра в їдальні ста­ва­ла теплішою, ріднішою. Осінній хо­лод­ний мо­рок, що об­ля­гав дім і бив у вікна дрібним до­щем, одділяв їх од ціло­го світу. Во­ни по­чу­ва­ли се­бе на без­люд­но­му ост­рові і че­рез те ще ближ­чи­ми од­не од­но­му.

Часом во­ни чи­та­ли довгі і скучні ро­ма­ни без кінце­вих кар­ток, ви­тяг­нені в ко­морі з пок­ри­тої пи­лом за­валі. Чи­та­ла Раїса. О. Ва­силь хо­див пе­ре­хильцем по хаті, зак­лав­ши ру­ки в ки­шені підряс­ни­ка та схи­лив­ши в за­думі го­ло­ву, а по стінах ла­зи­ла тінь куд­ла­то­го вед­ме­дя.

Стара по­па­дя дріма­ла. Інко­ли спро­сон­ня во­на чіпля­лась до яко­гось сло­ва, бур­ча­ла, сту­ка­ла ціпком та роз­хо­ди­лась так, що Раїса му­си­ла зу­пи­ня­тись. Її вга­мо­ву­ва­ли - і знов то­чив­ся по хаті рівний го­лос, брав штур­мом ха­ту осінній дощ і ла­зи­ла по стінах вед­ме­жа тінь.

Та справжніми свят­ни­ми ве­чо­ра­ми бу­ли ті, ко­ли о. Ва­силь чи­тав на­пи­сані їм для неділі про­повіді. Він при­су­вав до се­бе ближ­че чад­ну лам­пу, зак­ла­дав за ву­ха не­покірні ко­си і обер­тав­ся в дес­по­та. Най­мен­ший шум, най­мен­ша, хоч би й пох­вальна, ува­га ста­рої ма­туш­ки прос­то йо­го роз­лю­чу­ва­ли. Він чи­тав свій твір, і ясні очі йо­го ме­та­ли іскри, а вібру­ючий го­лос, злег­ка гуг­ня­вий, ви­ки­дав цілі сто­си енергійних слів. З лег­ким рум'янцем на що­ках, з гли­бо­кою зморш­кою поміж брів - о. Ва­силь гро­мив своїх па­рафіян, як ста­ро­завітний про­рок. Крадіжка, нес­лух­няність, п'янство, бай­дужність, вбивст­во душі і тіла гус­тою хма­рою на­ви­са­ли над го­ло­ва­ми, а на стрічу тій хмарі йшла ще чорніша, ще грізніша хма­ра страш­них обіця­нок пе­кельної ка­ри, і пах­ла сіркою, і ди­ха­ла по­лум'ям. А се­ред сих чор­них хмар, як білий не­вин­ний го­луб, здійма­лась у ви­сочінь ог­ряд­на пос­тать натх­нен­но­го про­повідни­ка і вби­ра­ла в се­бе за­ча­ро­вані пог­ля­ди обох жінок.

- Я їм по­ка­жу, я їх до­пе­чу!.. - стра­хав о. Ва­силь неп­ри­сутніх па­рафіян.

Правда, все се бу­ло гар­не і сильне, та де­які місця не вдо­вольня­ли Раїсу. Їй зда­ва­ло­ся, що одні дум­ки тре­ба бу­ло по­яс­ни­ти, роз­ви­ти, другі зовсім ви­ки­ну­ти; до то­го але­горії не завж­ди бу­ли яс­ни­ми і кон­сек­вент­ни­ми. О. Ва­силь не до­пус­кав жод­ної кри­ти­ки. Як на­пи­сав, так на­пи­сав.

- Ні сло­ва зміни! - роз­па­лю­вавсь він.

Однак Раїса сто­яла на своєму, до­во­ди­ла. По­чи­на­лась пал­ка су­пе­реч­ка, в якій ча­сом не­обе­реж­не сло­во з уст о. Ва­си­ля об­ра­жа­ло Раїсу. Кінча­ло­ся на то­му, що Раїса бра­ла олівець і ро­би­ла в ру­ко­писі встав­ки та поп­рав­ки, з яки­ми о. Ва­си­леві та­ки до­во­ди­лось згод­жу­ва­ти­ся.

У неділю Раїса раніше бігла до церк­ви, з не­терп­ляч­кою че­ка­ла про­повіді. Во­на уваж­но поміча­ла, який вплив зро­бить про­повідь на па­рафіян особ­ли­во в тих місцях, що бу­ли змо­дифіко­вані нею, і їй зда­ва­ло­ся, що ба­би з більшим по­чут­тям ся­ка­ють но­си, а об­лич­чя чо­ловіків на­би­ра­ють ро­зумнішо­го ви­ра­зу.

Проповідь зда­ва­лась Раїсі ве­лич­ною, а о. Ва­силь гідним, здо­бу­то­го тріумфу. Проміння тої сла­ви ося­ва­ли і її, бідну вчи­тельку, бо й во­на час­ти­ною сво­го «я» впли­ва­ла на ма­си. Се її підно­си­ло у влас­ник очах.

Потроху й не­помітно Раїса прив'яза­лась до о. Ва­си­ля.

Особливо відчу­ва­ла во­на се у ті дні, ко­ли о. Ва­силь їздив до бла­го­чин­но­го або на з'їзди попівські і Раїса ве­чо­ра­ми ли­ша­лась вдо­ма. Во­на ну­ди­лась, сно­ви­га­ла по своїх чис­тих ха­тин­ках, не зна­хо­ди­ла собі місця. Шко­ла ви­да­ва­лась їй тоді сос­но­вою до­мо­ви­ною. Не зна­ючи, що з со­бою ро­би­ти, ку­ди се­бе подіти, Раїса бігла до ста­рої ма­туш­ки. Цілий вечір уд­вох во­ни роз­мов­ля­ли про ви­сокі ду­шевні прик­ме­ти о. Ва­си­ля й про те, яке то не­щас­тя ли­ши­тись удівцем у мо­ло­до­му віці.

В див­но­му наст­рої вер­та­лась во­на од ма­туш­ки і дов­го не мог­ла зас­ну­ти. Ле­жа­чи на сво­му вузько­му келійно­му ліжку в