Олександр Олесь - Із збірки "Чужиною", Олександр Олесь

каменем спить,

Прав на життя вже не має.

 

8.05.1919

 

«Прощай, улюблена, прощай!..»

 

 

Прощай, улюблена, прощай!

Я не кажу сього з журбою,

Лишився б я навік з тобою,

Але в огні мій рідний край.

 

Народ прокинувсь. Скрізь повстання,

Нові народні ватаги,-

Це боротьба уже остання,

Це вже останні ланцюги.

 

І швидко воленька... кохана!

О, зрозумій мене в цей час:

Хай і моя палає рана,

Коли мій край ще не погас.

 

І тишу цю, милішу раю,

І казку цю - любов твою,

За грім і бурю в ріднім краю

Я без вагання віддаю.

 

17.03.1919

 

«Мені було так дивно тепло з вами…»

 

 

Мені було так дивно тепло з вами,

Я вам про це ніколи не казав...

Хіба б я висловив словами

Все те, що серцем відчував.

 

В ті дні я мав смертельну рану,

І сам від себе я тікав,

В пітьмі нічній серед туману -

Як звір, шукав я ліків-трав.

 

І, не знайшовши, біг із ночі,

З звірячим криком біг туди,

Де розливали ваші очі

Струмки цілющої води.

 

Душа неначе оживала,

І я дививсь і прислухавсь -

Як знову в серці арфа грала,

Як дух на крилах піднімавсь.

 

Мені було так дивно тепло з вами.

Я вам про це ніколи не казав:

Хіба б я висловив словами

Все те, що серцем відчував?

 

13.03.1919

 

«Ах, чим загою прірву-рану…»

 

 

Ах, чим загою прірву-рану,

Навколо крики, трупи, кров...

Чи сам живий я... Гей, шампану,

Нехай живе життя й любов!

 

Кругом горить... співають кулі,

Сюрчить десь близько кулемет,

Ідуть по вулиці патрулі,

Впилась очима в них Анет.

 

Анет! Ревную! Від вікна!

Сідай сюди, дивись на мене,

Цілуй, милуй і пий до дна

Вино, надією зелене.

 

Хтось тяжко їде по дорозі...

Анет! Признайся: милий твій?!

Ха-ха, ха-ха! тіла на возі,

А вчора ще ішли на бій...

 

В вікно влетіла чорна муха,

Анет! Не бійсь: вона в стіні,

Хоч бризка кров у мене з вуха

І дивно солодко мені.

 

Анет! Цілуй! Я не жартую,

Анет! Я так тебе люблю!

Ти бачиш: я тебе цілую,

Життя і душу віддаю.

 

Вина, Анет! Хай сонце світе

І революція живе!

Анет! Вітають волю діти,

А я пливу, і все пливе...

 

26.03.1919

 

«Цілую вас в прекрасну вашу руку…»

 

 

Цілую вас в прекрасну вашу руку...

І може, вже в останній раз:

Цей день приносить нам розлуку...

Ах, пані, що на віях в вас...

 

На віях сльози... Годі, годі, пані,-

Мені так радісно в цю мить...

Туди, де образи кохані,

Душа окрилена летить.

 

Летить окрилена! Покиньте, пані!..

Цей смуток ваш і сльози ці -

Як чайки дві на океані,

Як перстень шлюбний на руці.

 

Як шлюбний перстень ваш, що море

Приніс мені і сліз, і мук...

Я переміг нарешті горе...

Ах, пані, не ламайте рук.

 

Ах, не ламайте рук... згадайте:

Як мучивсь я... і як терпів.

Цілую в руку вас... прощайте...

Умерло все... любов і гнів.

 

16.06.1919

 

«Я стояв в саду розквітлім…»

 

 

Я стояв в саду розквітлім,

На колінах я стояв.

В сяйві місячнім, блакитнім

Білий мармур оживав.

 

Я молився їй, прекрасній,

Я молився небесам,

Щоб вони в цей час нещасний

Зберегли її вікам.

 

І дивлюсь я по алеї,

По злотистому піску -

Тінь чиясь іде до неї

В променистому вінку.

 

Підійшла і їй шепоче

Чарівні якісь слова...

Так шепоче серед ночі

Вітром збуджена трава.

 

Ллється сяйво смарагдове...

Тінь стоїть вже там, де мла,

Друге тіло мармурове

В срібні шати одягла.

 

О, скажіть, в моїй країні,

На моїй святій землі,

О, чиї великі тіні

Збережуть красу її.

 

12.05.1919

 

«В моїй душі не сходе сонце…»

 

 

В моїй душі не сходе сонце

І не горять над нею дні...

В ній небо хмарами закрито

І всі погашені огні.

 

У ній вовками муки виють

Та стогнуть рани, як сичі,

По ній блукають тільки тіні

І тихо плачуть, ідучи.

 

Моя душа - моя країна -

В диму руїн, в кривавій млі,

Лежить вона з розбитим серцем,

З вінком терновим на чолі.

 

2.05.1919

 

«Так, справді «край»... ми пізно стрілись…»

 

 

Так, справді «край»... ми пізно стрілись,

Коли погасли всі огні,

Коли надії розлетілись

І журно зникли вдалині.

 

Але в журбу мою про тебе

Тернову згадку я вплету.

Нехай життя як ніч,- на небі

Я бачив хмарку золоту.

 

20.04.1919

 

«Забуду все. Лишу твої уста…»

 

 

Забуду все. Лишу твої уста...

Вони - як перший цвіт кохання,

Як хмарка ніжно-золота

В журливий час смеркання.

 

Усмішка їх миліша снів,