Олександр Олесь - Із збірки "Чужиною", Олександр Олесь

style=""> 

29.05.1919

 

«То не лебідь на озері пісню співав…»

 

 

То не лебідь на озері пісню співав

В передсмертну, останню годину.

Ах, то мрія співала моя

Свою пісню, сумну, лебедину.

 

І невтримано плакали очі мої,

І безкрилі думки умирали,

І червоні квітки, як підбиті орли,

Криком гніву і муки кричали.

 

Наче лебідь поранений, мрія моя

Тихо сходила піснею-кров’ю...

О, схиліться над нею, мої дорогі,

І покрийте її хоругов’ю.

 

2.07.1919

 

«Ще ранок спить... Це перші голоси…»

 

 

Ще ранок спить... Це перші голоси

Співають світу про світання

І будять ниви і ліси

Дзвінкими дзвонами вітання.

 

Ще ранок спить... Лише одні орли

Знялись в незміряні простори

І з них очима пройняли

Яри, степи й могили - гори.

 

Ще ранок спить... На сході блискавки,

Але не чуть ще сурми грому,

Що сон змітає на віки

І грає сонцю золотому!

 

5.07.1919

 

«Дивлюсь на пройдену дорогу…»

 

 

Дивлюсь на пройдену дорогу,

І гнів, і жаль мене пече...

Але у нашу перемогу

Усе ж я вірю гаряче...

 

Як завтра день угледять люде,

Як зійде сонце золоте,

Так Україна жити буде,

Так наша мрія процвіте.

 

3.07.1919

 

«О, коли б я міг тепер сміятись!..»

 

 

О, коли б я міг тепер сміятись!..

Але усмішку свою

Я загубив в моїм краю

І можу тільки плакати.

 

А що, коли і там, в краю коханім,

Її вже більше не знайду,

На камінь упаду

І зможу тільки плакати?

 

27.04.1919

 

«Хтось мене ще пам’ятає…»

 

 

Хтось мене ще пам’ятає,

Хтось покинути не хоче,

І на крилах сну щоночі

Хтось голубкою літає.

 

І розвіює тумани

Голосами слів чудесних,

І з очей своїх небесних

Ллє бальзам мені на рани.

 

5.05.1919

 

«Хотів би я піти через ліси дрімучі…»

 

 

Хотів би я піти через ліси дрімучі,

Через річки, яри і кручі,

До серця зранити себе

Об камені, терни колючі,

Аби угледіти тебе.

 

Аби лише на слід на твій напасти,

Устами чорними припасти

І остудить думки,

Землі з слідів твоїх украсти

І згинуть на віки.

 

6.04.1919

 

«І знову біль, тупий, глибокий біль…»

 

 

І знову біль, тупий, глибокий біль.

Болить душа, душа болить! Неначе

Хтось тихо-тихо плаче

І стогне на труні.

 

І стогін цей, і цей невтішний плач

Прибили всю мою істоту,

І я несу чиюсь скорботу

З своєю разом на руках.

 

25.04.1919

 

«Погасають зорі... Сонце - не кажу…»

 

 

Погасають зорі... Сонце - не кажу,

Сонце вже погасло... Ранений лежу

І дивлюсь, як гаснуть золоті огні,

Як встають в тумані привиди страшні.

 

Біля мене труни і без трун тіла...

О, коли б згадати пам’ять їх могла!

Знаю тільки - рідні і близькі мені...

О, замовкніть, струни, дзвони жалібні!

 

27.03.1919

 

«Дивна містерія... Дивна музика…»

 

 

Дивна містерія... Дивна музика...

З раною в серці носять когось...

Рана вселюдська, глибока, велика,-

Наче крізь неї все пекло влилось.

 

Дивна містерія! Хто Парсіфаля

Зміг би забути колись...

В тихім захопленні слухає заля,

Люде серцями злились.

 

Крики раптово. Залізно-холодні,

Крики пекельно-гарячі: «Стривай!

Хліба нам, хліба! Ми люто-голодні,

Хліба нам, хліба подай!»

 

Вийшли з театру і мовчки стояли,

Мовчки дивились... «Стривай!»

Враз приєднались і враз закричали:

«Хліба нам, хліба подай!»

 

14.04.1919

 

«Гробниці лицарів і статуї над ними…»

 

 

Гробниці лицарів і статуї над ними...

В холоднім мармурі гаряча ллється кров,

Стоять і моляться живими,

В очах скорбота і любов.

 

І згадую чомусь я мимоволі

Великих лицарів своїх...

Лежать вони покинутими в полі,

І без хрестів могили їх.

 

6.03.1919

 

«Виглянуло сонце після днів негоди…»

 

 

Виглянуло сонце після днів негоди

І зогріло землю золотим крилом...

Досить, досить крові, о брати-народи,

Гляньте: сонце має золотим крилом.

 

Страшно, страшно глянуть в нашу будучину:

Смерть копає прірву, голод землю їсть,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Смерть копає прірву, голод землю їсть.

 

12.03.1919

 

«Вона приходе завжди в певний час…»

 

 

Вона приходе завжди в певний час

І в певній ложі п’є поволі каву...

Ах, пані, скільки сонця в вас!

Таку усмішку сонячно-ласкаву

Я бачу перший раз!

 

І хто вона? Чого така смутна,

Чого так журиться невтішно?

Ах, пані, пані чарівна,

Як я люблю, люблю вас ніжно,

Прозоро, радісно, безгрішно!

 

Але уста, уста її!

На мармур кинуті коралі...

Ах, пані, в мене думи злі...

Коли б на мармурі... в цій залі...