Адам Пшехшта - Вовчий легіон

Він сів на лавочці, незграбно заховав пістолет. Пориви гострого, осіннього вітру підхоплювали з землі сухе листя, опускали його на обличчях вбитих. В повітрі було чути запах смерті. Все минає – шелестіли голі гілки дерев. Все.

***

У в‘язниці смерділо фенолом і капустою, час від часу лунали різкі голоси вартових. Розташовані під стелею лампочки давали ілюзію світла, однак насправді ледь роз‘яснювали темряву. Вартові на службі були озброєні рушницями з багнетами, наче в будь-яку мить могло дійти до рукопашної. Вони зберігали невпинну пильність, здавалося б дивну в ситуації, коли від в‘язнів їх ділили потужні, сталеві двері, грати й складні замки. Однак, люди, яких тут тримали, вважалися особливо небезпечними, а стандартні засоби безпеки не завжди становили достатню охорону. Тому Кроне не здивувався, побачивши пов‘язку на голові керівника “об‘єкту Л-125” полковника Дістергоффа. Вочевидь, якийсь з в‘язнів знов вигадав щось, чого не передбачили творці систем безпеки карних закладів. Таємнича назва, “об‘єкт Л-125”, становила типове для військової бюрократії поєднання бажання приклеїти до всього ярлик з тотальним браком уяви. Літера “Л” означала “ліс”, а число 125 – відстань в кілометрах від Варшави до об‘єкта.

Заскреготали наступні двері, вони зайшли в коридор Б-2. Тут знаходилися камери смертників.

Кроне поклав руку на плече полковника.

-- Я б хотів поговорити з нею сам на сам, -- сказав вагаючись. – Однак зрозумію, якщо з огляду на регламент…

-- Звичайно, Янку, -- негайно погодився Дістергофф. – Я тебе тільки відведу.

Камеру, в якій розмістили Катю, можна було назвати розкішною: напіввідкриті, позбавлені замків двері вели в туалет, дерев‘яний, прикручений до підлоги столик, вигідне, м‘яке крісло і шафка з книжками грубо порушували в‘язничні норми.

-- Пані Катю, -- легко вклонився Дістергофф. – У Вас гість.

Жінка відступила на крок, в її погляді з‘явився страх.

-- Це тільки розмова, ніхто не збирається нічого… вимагати, -- заспокоїв він.

Кроне насупив брови, вочевидь Дістергофф хотів передати ув‘язненій якесь повідомлення, так щоб тільки вона зрозуміла, про що йдеться. Здається, йому це вдалося, бо Катя явно розслабилася.

-- Потім постукаєш, -- звернувся до майора начальник в‘язниці.

Він вийшов, з голосним грюком зачинивши двері. Заскреготав засув і вони залишилися самі. Довгі хвилини мовчки дивилися одне на одного. Нарешті Кроне сів і заховав обличчя у долонях.

-- Вбий мене, -- попросив тихо. – Послужи перемозі пролетарської революції. Це я вбив полковника Рєтунського, ліквідував Потапова і Мухіна, громив червоні банди в Україні, схопив понад п‘ятдесят російських шпигунів… Вбий мене! – гаркнув.

Коли він зірвався з крісла, Катя відступила перед ним з витягнутими в захисному жесті руками. Кроне схопив її й кинув об стіну, як шматяну ляльку.

-- Вбий! – заревів. – Як тих в парку. Адже ти можеш!

Вона осунулася на підлогу, опустила голову.

-- Не приходь сюди більше, -- попросила тихенько. – Але перш, ніж підеш, пригорни мене ще раз…

Її рука розпочала несміливу подорож, простягаючись до майора, зупинилася на півдорозі, немов чекаючи його рішення. Кроне з глухим стогоном кинувся до виходу і вдарив кулаком в двері.

-- Відчиняйте! – крикнув. – Відчиняйте!

***

Від страти Каті минуло шість годин. Шість годин, дванадцять хвилин і сорок п‘ять секунд, поправив себе педантично Кроне, дивлячись на годинник. Він підняв стаканчик горілки й перехилив, не відчуваючи смаку алкоголю. Не дивлячись на звичний під час вечері натовп, майор сидів біля столика сам. Його оточувала невидима бульбашка депресії й розпачі, які відштовхували бувальців казино.

Десь, на межі поля зору, маячили знайомі постаті, стурбовані обличчя. Він не звертав на них уваги. Пив.

Чутки пов‘язані з арештом Каті описували щораз ширші кола, раніше чи пізніше дійдуть до керівництва. Катя – Істрєбітєль. Агентів такого класу росіяни називали “Винищувачами”. “Шваб” Кроне переспав з совіцькою сукою. Весело! До чого призведуть ці чутки? Понизять в званні чи виженуть з армії? Йому було байдуже.

-- І як, Швабе, тобі їбалося з тою сукою?

Тільки за мить Кроне зрозумів -- те, що він щойно почув, не було відгомоном його власних думок. В казино запала тиша. Перед столом майора стояв, легко похитуючись, незнайомий капітан. Від нього пахло алкоголем, який походив в основному з облитого горілкою мундира. Нахаба тільки вдавав п‘яного. За ним таїлося більше десятка інших офіцерів, серед них один в чині підполковника.

-- Пішов на хуй, виблядок, -- обізвався без гніву Кроне.

-- А може, все-таки, ні? – неприємно посміхнувся той.

-- Мої секунданти…

-- Поєдинки заборонені законом, -- заявив солодко низький, огрядний підполковник, який вочевидь керував всією сутичкою. – Неправильно, щоб через бійку з таким лайном, як Ви, майоре, комусь затримали просування по службі чи викинули з армії.

-- Гадаю, у Вас, полковнику, є готовий розв‘язок цієї проблеми, -- промовив глузливо Кроне.

-- О, так. Якби Ви не ховалися за пагонами, ми могли б вирішити це більш… безпосереднім чином.

-- Я так розумію, Ви хочете, щоб я зняв мундир і вдався до мордобою з Вашим чемпіоном? – уточнив майор.

-- Саме так.

-- А вся решта, глядачі чи підтримка?

-- Ці патріотично налаштовані офіцери зроблять те саме, що й капітан, якому не сподобалася Ваша поведінка.

-- Тобто, всі будуть лупцювати Янка? – запитав здивовано славетний дуелянт, ротмістр Нарбутт-Одоланицький.

-- Самі розумієте, пане ротмістре, що за цих обставин важко визнати пана майора людиною честі, -- відповів раптово почервонівши товстий підполковник. – Але звичайно поодинці…

-- Гаразд, знімайте мундири, -- закінчив дискусію Кроне.

Одним різким рухом зірвав з себе гімнастерку і підійшов до так само роздягненого противника.

--