Адам Пшехшта - Вовчий легіон

-- Ви не вірите в науку? Адже навіть Маршал…

-- Що Маршал?

-- Одичний випромінювач Наркєвича і лікування током вже кілька років не дають йому померти, не дивлячись на останню стадію рака. Сучасна наука чинить чудеса.

-- Ага, особливо той одичний апарат…

-- Адже Ви теж провели сесію?

-- Провів.

-- І що? – запитав зацікавлено Барський. – Жодних ефектів? Це неможливо.

-- Еге ж, ефекти були. На жаль, одичний апарат, -- підкреслив іронічно Кроне. – викликав у мене тільки посилення нюху. Відразу після цього мене відправили на маневри. Тільки тоді я довідався, скільки брудних трусів валяється навколо…

-- Може колись, під час якоїсь операції цей нюх Вам стане в пригоді? – припустив несміло молодик.

-- Може, -- заскрипів зубами майор, гасячи цигарку. – Проте якби Наркєвич не був таким старим, я б вислав до нього секундантів…

Коли вони повернулися в купе, Кроне знов зосередив свою увагу на красивій сусідці. Від самого початку подорожі якимось дивним, незрозумілим чином вона зацікавила його самою своєю присутністю, фактом свого існування. Жінка поклала газету і відкрито придивлялася до нього. Здавалося, що вона про щось інтенсивно розмірковує.

Пахне конвалією і ромашковим милом, ще раз переконався офіцер. Він навіть не намагався ошукати себе, що це професійна цікавість. Мускусна, жіноча нотка, яка вчувалася в запаху незнайомки, викликали в ньому доволі однозначні почуття. Надто давно ти не мав жінки, подумав Кроне. А це всього лиш молода вчителька Київської Пластичної Школи, Катя Туліна. Двадцять сім років, незаміжня, підказав впертий голос.

-- Ваш шрам… -- обізвалася вагаючись Туліна. – Ви бували колись в Києві?

Її очі дивилися тепло й поважно. Не виглядало, що вона питає просто з цікавості.

-- Був, -- признав Кроне. – З нашою армією.

-- Маленька вуличка неподалік Хрещатику, -- промовила вона швидко. – Три солдати вдерлися до будинку… Молодий підпоручик наказав їм забиратися, один з них рубанув його шаблею, той витягнув револьвер і…

-- … І виконав свій обов‘язок, -- закінчив різко майор. – Захистив цивільних. Жінку з дитиною.

-- Мені було десять років, -- сказала незнайомка м‘яко. – Моя тітка до кінця своїх днів молилася за Вас.

Кроне перехопив погляд Барського і легко скривився. В нього не було сумнівів, що після повернення до Варшави, юнак все розпатякає. Народиться ще одна легенда. Він зиркнув на інших пасажирів, на щастя обидві жінки користувалися сомнолетами, а ритм дихання товстуна свідчив, що він теж перебуває в обіймах Морфея.

-- Ця зустріч… -- він покрутив недовірливо головою. – Ви…?

-- Катю, для Вас я Катя, -- сказала вона, подаючи йому руку.

Він відчув під пальцями тонке зап‘ястя, торкнувся вустами гладкої, еластичної шкіри з запахом конвалії. З неохотою відпустив її руку.

-- Маєте закурити? – звернулася несподівано вона до нього. – Я свої забула.

-- До Ваших послуг, -- схилився майор, відчиняючи перед нею двері. Вони вийшли в коридор і Кроне витягнув срібний портсигар.

-- Цигарки доволі міцні, турецькі, -- сказав виправдовуючись.

-- Дякую, але це був тільки претекст, щоб виманити Вас в коридор, -- засміялася вона безтурботно. – Той молодий чоловік так дивно до нас придивлявся…

Офіцер не відповів. Мовчки дивився на чарівне, бліде обличчя, зелені очі в темній оправі, всіяний веснянками носик. Він намагався вийти з заціпеніння. Марна річ. Катя схилила голову набік і непослушне пасмо порушило ідеальний лад віртуозно вкладеної зачіски. Коли до Кроне дійшов запах її волосся, він з усіх сил затиснув руку на портсигарі й опустив погляд. В його житті було багато жінок – вони приходили та йшли – переважно з власної волі, дорікаючи йому, що він “надто віддалений”, не здатні знести емоційного холоду, а інколи праці, що обмежувала особисте життя. Однак йому було важко порівняти приємне збудження, яке він відчував у їхній присутності, до пасії, викликаної в ньому Катею.

-- Я Вам не подобаюся? – запитала вона спокійно. – Моя настирливість Вам неприємна?

-- Швидше навпаки, -- буркнув Кроне. – І це мене турбує…

Вона засяяла, подарувавши йому чарівну посмішку. Взяла його за руку, мимохідь бавлячись, огрубілими від занять фехтуванням, пальцями офіцера.

-- Отже, я не така дурепа, як мені здавалося, -- сказала Катя з полегшенням. Він запитально підняв брови. -- Рада, що не тільки я почуваюся… дивно.

Майор механічно пересунув два пальці на внутрішній бік зап‘ястка Каті.

-- Я не почуваюся дивно, -- пробурмотів. – А точно знаю, наскільки непристойні мої почуття.

-- Так?

-- І вже напевно не личить, щоб я їх докладно описав, -- кинув Кроне різко. Зусиллям волі він зупинив себе, щоб не торкнутися її обличчя, вуст…

Млявим, безпорадним рухом спробував припинити пестити долоню Каті. Вона зігнорувала це, підсунулася ближче.

-- Я готова вбити, щоб Ви відчували до мене те, що здається, відчуваю я …

Шалений пульс на зап‘ясті. Правда, правда! Кроне міцно стиснув дрібну долоню.

-- Це якесь божевілля, -- прошептав.

Вона зойкнула від болю, проте не відсунулася ані на сантиметр.

-- Так, божевілля. Таке, яке трапляється раз в житті, -- відповіла, майже торкаючись його обличчя вустами.

І знов він відчув кінчиками пальців швидкий барабанний бій її серця. Правда, правда!

Грюкнули двері сусіднього купе і в коридор вийшла худорлява, жвава бабуся. Зиркнула на них з-під ока і енергійним кроком направилася в бік буфета. Майор дещо відсунувся від Каті й опер чоло на холодну шибку. Якийсь час дивився незрячим поглядом, як за вікном миготіли дерева. Ті, найближчі до вагона утворювали розмиту лінію, люкс-торпеда розвивала швидкість