Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

спальні, коли перші промені сонця торкалися окраїн Единбургу. Досі напівсонна, Кейт всміхнулася з-під простирадл і притягнула його за шию до себе. Вони поцілувалися, і він відчув запах її губ зі сну. Відчув тепло ліжка на своєму обличчі. У коридорі Еллі наспівувала собі імпровізовані дитячі віршики і стрибала по дерев’яній підлозі.

Озираючись у спогадах назад, він міг зазначити певну мить — з точністю до секунди, — коли кожен візуальний, звуковий, тактильний зовнішній подразник був чітко окреслений у його голові. Часові згортання і тріщини відчувалися так яскраво, що здавалося можливим здійснити подорож у часі до тієї самої долі секунди. Вітмен пам’ятав, як сидів на ліжку, як дружина тримала його за руку, теплий запах сну, Еллі, що стрибає в коридорі. Він пам’ятав, як подумував лишитися вдома — може, вдасться зайняти Еллі малюванням новими крейдами й набором акварельних фарб, які вони їй купили. Але відкинув цю ідею, сказавши собі, що такої сонячної суботи цього року більше не буде.

Вони вийшли в ясний, але холодний единбурзький ранок. Дорога до Медоуз від Марчмонт-роуд забирала небагато. Це було по-справжньому вишукане місце: великий парк, прокреслений асфальтованими пішохідними доріжками, усіяний деревами і вкритий добре доглянутими зеленими газонами. Разом із прилеглим Брантсфілд-Лінкс він створював зелений пояс навколо міста на багато гектарів. Навесні кожна доріжка була усіяна по краях рожевими пелюстками, тоді як у серпні нижню половину займали циркові намети, і звично було бачити, як циркачі цілими днями відпрацьовують свої номери на прилеглих територіях.

Удалині, за роздвоєними кронами дерев здіймалися до неба зубчасті обриси Солзберійських скель. Там, на вершині Трону Артура, просто на фоні неба блукали туристи. Чіпляючись ззаду за самохідний колісний транспорт, прямували на північ скейтбордисти до свого традиційного місця зборищ на площі Бристо-сквер.

Навколо йшла гра в крикет і фрізбі. Групи людей різнилися, наче племена: вони жонглювали, читали, обідали, вигулювали собак, грали в футбол, каталися на роликових ковзанах. Еллі хотіла до фургона «Сирника» — так вона його називала. «Сирник» приїздив щоп’ятниці й щонеділі і привозив сири аж із Франції й морозиво прямісінько з «Теско». Алекс нагадав їй, що сьогодні субота. Вони проминули арку Щелепи навпроти перетину з Медоу-плейс, де заквітчані вишні віддано стерегли перехрещені стежки, і попрямували до тенісних кортів — адже східна частина парку ніколи не отримувала ранкового сонця, і туман нерідко висів у ній подовгу. І коли вони досягли західної частини Мелвіль-драйв, поблизу високих Масонських стовпів, перші думки про плакат «Франкенштейна» промайнули в голові Вітмена. Там, у Каліфорнії, Вальдано з нетерпінням чекав, коли отримає його.

Коли Вітмен ішов слідом за Еллі, чи хтось переслідував його серед груп людей? Може, безлика фігура, що зауважувала їхню розмову, колір велосипеда Еллі, поглинені думками очі Вітмена? Чи зупинилася ця фігура разом із ними, щоб погладити фокстер’єра, який гуляв зі своїм господарем?

Вітмен увійшов до телефонної будки з боку Мелвіль-драйв і сказав Еллі покататися на велосипеді поблизу. Вона почала нити, він запевнив її, що це забере лише хвилину. Натискаючи кнопки номера Вальдано, він слідкував за тим, аби не втрачати її з поля зору. Вона розважалася, примудряючись не висмикувати своїх маленьких ніжок з-під педальних ремінців і змушуючи себе їздити по асфальту. Поряд із нею нікого не було.

Доки секретарка Вальдано з’єднувала Алекса з самим колекціонером, він кидав часті погляди в бік Еллі. Вальдано підтвердив, що його цікавить плакат «Франкенштейна», і Вітмен відповів, що шукатиме його. Звісно, він уже знав джерело в Лондоні — нерозважливого власника, який гадки не мав, чим володів. Одноаркушний плакат «стилю А» був одним із п’яти відомих уцілілих екземплярів. Вітмен уявляв, як поїде туди і придбає плакат майже за безцінь, а тоді змусить Вальдано змагатися з іншими колекціонерами на закритому аукціоні.

Зараз навколо Еллі було вже більше людей. Її обминув бігун; пройшла жінка з собакою; двоє юнаків із борідками в толстовках з емблемою Единбурзького університету; інша жінка, з цигаркою в роті й татуюваннями на руках, ляскала свою зарюмсану дитину. У телефоні Вальдано казав, що заплатить щедру шестизначну суму за плакат. Він дав Вітмену номер, на який йому можна було телефонувати в будь-який час. Вітмен порився в кишені й схопив ручку. Глянув крізь скло — Еллі всміхалася йому. Він усміхнувся у відповідь. Погортав сторінки записника, шукаючи чисте місце, і почав записувати номер. Знов озирнувся в бік велосипеда. Еллі не було.

Велосипед самотньо стояв на пішохідній доріжці. Він випустив слухавку. Чути було, як голос Вальдано питає його, чи він ще там. Він вийшов із будки. На цю мить ним володіла радше рішучість, ніж тривога. Він висварить її, посадить знову на велосипед і попередить, щоб вона більше ніколи (ніколи-ніколи) не тікала. Зазвичай вона цього не робила, та, може, якийсь блискучий предмет на землі чи собака біля квітучої вишні привернули її увагу, і вона пішла подивитися. Може, вона впала з велосипеда і тримається десь неподалік. Він зробив кілька розмашистих кроків і зазирнув за єдине дерево, під яким вона могла знайти прихисток. Там її не було.

Відступивши, він почав роззиратися довкола. Вона не могла бути далеко. Доки не вибігла на проїжджу частину, нічого поганого з нею трапитися не могло, а Еллі ніколи не любила шумних і стрімких автівок. Він повернув назад до Мелвіль-драйв. Кілька машин проїхали повз; жодної ознаки того, що на шосе трапився нещасний випадок. Він спробував розслабитися. Вона мала бути десь поряд. Зрештою, таку маленьку дитину важче помітити одразу. Хай там як, він пришвидшив кроки, і так само пришвидшився його подих. На цю мить він уже розумів, що його стурбоване обличчя й поведінка привертають увагу. Жах від того, що могло трапитися, прокинувся в ньому лише тоді, коли він зробив глибокий вдих і з усієї сили вигукнув доньчине ім’я.

Можливо, якась фігура буденно пройшла повз нього, приховуючи щось у своєму мішкуватому пальті, але Алекс шукав дитину, а не дорослого. Тепер уже він стрибав, намагаючись окинути поглядом усе навколо, чи то викрикуючи, чи то завиваючи її ім’я. Люди оберталися до нього, мабуть, помилково приймаючи за одного з червононосих безпритульних джентльменів, котрі частенько бувають у парку. Вони полишали свої кошики для пікніка й