Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

— Не знаю, чи варто воно цієї поїздки. Стара могла вижити з глузду. Друга поява, ще чого. Безглуздя.

— Ти вважав так само, перш ніж ми знайшли ті додаткові сцени з «Підглядальника». Хто б міг подумати, що Майкл Павелл зробив ще одну сцену з дівчиною із заячою губою й розширений епізод самогубства?

— Там ми мали добру підказку, — сказав Вітмен. — Усі ті розбіжності між каталогами, коли йшлося про тривалість. Не треба бути генієм, щоб збагнути, що це або помилка, або випадок зникнення кадрів. Наразі для мене буде краще, якщо ти залишишся тут і приглядатимеш за справами.

Вітмен розвернувся.

— Крамниця зачиняється, — сказав він відвідувачам. У тьмяному світлі контури тіней обнишпорювали целулоїдний некрополіс.

Його погляд зупинився на маленькому віконці крамниці. Крізь ґрати він побачив надворі жінку з дитиною. Дівчинці було років шість, і від цього ставало ще гірше. Вона тягнула і смикала матір за руку, закликаючи її увійти до крамниці. Мати з сумкою продуктів в іншій руці хитала головою і відмовлялася. Її обличчя ясно казало: «Ми туди не підемо».

«Ні, — думав Вітмен. — Не треба».

Він рушив до дверей і замкнув їх, щоб вони не могли увійти.

— Крамниця зачиняється, — вигукнув він, наливаючи собі віскі з пляшки «Чивас Ріґал» на столі. — Усі виходимо крізь чорний хід. Негайно.

Прямуючи додому, Алекс Вітмен побачив свою доньку в чужій машині. Але ж Еллі зникла понад десять років тому. За два кроки від основної дороги, в ультрамариновому сяйві ртутних випарів, перетинаючи парковку автозаправної станції, він застиг перед бежевою «Тойотою Селіка». Дівчинка сиділа на пасажирському місці, бавлячись паском безпеки, чекаючи когось із магазину.

Їй було близько п’яти років, точнісінько як Еллі, коли вона зникла. У неї був той самий акуратний носик і широкі карі очі, що в Еллі; її рожеві щічки й шовкові кучері були як у Еллі. Вона притискала до серця ганчір’яну ляльку, напрочуд схожу на недбало зроблену домашню ляльку Еллі. Не знаючи, що за нею спостерігають, дівчинка дбайливо гладила ляльчині руді нитяні кіски.

Видовище ніби прочинило дверцята в його свідомості, за якими інцидент у парку ніколи не траплявся. Так, ніби час засти…

У цю мить він збагнув, що дівчинка дивиться на нього. Вони не зводили очей одне з одного, двоє незнайомців в ультрамаринових променях.

Він кинув останній погляд на дівчинку, яка вже втратила до нього цікавість і гралася паском безпеки, тягнучи його назад-вперед, з боку в бік, а тоді по колу. Він повернув на південь до Ла-Сінеґа, сподіваючись, що дорожній рух забере його думки, які вже перенеслися до зелених газонів единбурзького парку десятирічної давнини.

Зникнення Еллі стало завершальним у черзі резонансних викрадень дітей, що наганяли страху на весь Единбург, починаючи від викрадення й смерті Данієль Маккензі в лютому 1984 року, а відтак була серія нових викрадень. Поліція намагалася встановити, чи зникнення Еллі могло мати якийсь зв’язок із іншими зниклими дівчатками.

За сорок вісім годин після зникнення його доньки шотландська поліція все не наважувалася зібратися з духом і сказати Алексу Вітмену, що шансів знайти Еллі нема. Але настав час, коли він зрозумів це без жодних сповіщень. Поліція казала, що вони відпрацьовують більше сотні зачіпок, включно з повідомленнями, що в Медоуз був чоловік і розмовляв із дітьми. Вони відмовлялися ділитись припущеннями, що могло статися з Еллі, хоча й казали, що вона могла вижити на вулиці тієї ночі, адже погода була нетипово тепла для цієї пори року.

Стояла невблаганна темрява, коли Алекс Вітмен повернувся до своєї квартири. Він пішов до ванної, обмотав долоню марлею і спробував не зважати на біль.

Час від часу до квартири прокрадалися звуки. Вив собака; електрогітара ритмічно стогнала початковий риф із «Моєї милої крихітки»; дощ монотонно барабанив по підвіконню. Якщо не зважати на це, у його саморобному підземеллі було тихо, але аж ніяк не спокійно, адже його думки навісніли. Він постійно програвав у пам’яті події, що передували зникненню доньки десять років тому в Единбурзі.

Еллі була у тому віці, коли частота нічних кошмарів досягла піку. У ніч перед зникненням їй наснився поганий сон. Кейт поспішно вибралася з ліжка й побігла втішати її, а тоді залишилася у доньчиному ліжку до світанку. Вранці Алекс приготував сніданок і вдягнув Еллі. Попри всі тривоги минулої ночі, вона радісно передчувала, як кататиметься на своєму новому велосипеді в Медоуз. Вона дозволила татові вдягнути її — це було частиною їхньої змовницької гри.

— Нога numero uno[6], — мовив він із грубо вдаваним італійським акцентом, тримаючи її рожеві шкарпетки. Наче маленька Попелюшка, вона дозволила підняти і скерувати свою ніжку. Він продовжив, надмірно пародіюючи скунса Пепе:

— Але ж, о, qu’est-ce que c’est?[7] Що в нас тут? Месьє Пупок стирчить назовні. Схоже, доведеться поставити його на місце.

Схопивши її, він занурився обличчям у її животик і подув у нього, спричинивши невимовний звук — наче хтось пукнув. Її ніжне тільце пахло жимолостю й корицею. Еллі звивалася, борсалася й крутилася від радощів, верещала, аби він припинив. Коли батько відпустив її, дівчинка грайливо намагалася вмовити його зробити так ще раз.

Він допоміг їй натягнути теплий вовняний светр. Слідуючи заведеному між ними ритуалу, вона потерлася носом об його ніс і, усміхнувшись, ніжно обмацала його обличчя кінчиками пальців, мов сліпа. Алекс замружив очі й насолоджувався відчуттям, яке виходило за межі тактильного, віч-на-віч, пізнання.

Він пішов до дружини, яка покірно дозволила віднести її назад до їхньої