Софі Періно - Дочка Медічі

Я чогось не розумію. Здається, Шарлотта натякає, що баронеса була коханкою обох чоловіків. Моє обличчя, либонь, видає розгубленість, тож Шарлотта нахиляється до мого вуха й тихо шепоче:

— Невже ви думаєте, що її величність зібрала найвродливіших жінок Франції лише для власної розваги? Деякі фрейліни роблять їй оригінальніші послуги замість просто допомогти вдягнутися або розвіяти нудьгу.

Промовивши ці слова так, наче в них немає нічого особливого, Шарлотта бере келих вина і звертається до іншої фрейліни.

Вечір минає немов у тумані. Коли я повертаюсь до своїх апартаментів, я геть виснажена, вражена до глибини душі й надзвичайно схвильована. При дворі надто багато всього: їжі, вина, танців, музики, інтриг.

Сидячи на краєчку ліжка, я не можу визначити, що мені сильніше болить — ноги, шлунок чи голова. Проте розтираючи втомлені пальці, я з нетерпінням чекаю світанку, який сповіщатиме про початок нового дня, сповненого відкриттів і пригод.

— Завтра,— промовляю я до подушки, загасивши свічки й спустивши балдахін,— коли я виконаю свої обов’язки перед матір’ю та двором, я збираюсь як слід оглянути цей величезний палац.

Я знала, що велика галерея мого діда вражає красою. Але я не очікувала, що від такої величі мені перехопить подих. Вона затьмарює все, що я бачила за своє життя, усе, що я уявляла,— монументальне, дивовижне видовище, особливо зараз, коли вранішні промені сонця проникають крізь елегантні вікна. Дерево на панелях та стелі вирізьблене з такою майстерністю, що в порівнянні з цим зала урочистостей, якою я так захоплювалася вчора, не вражає взагалі. Верхня частина стін укрита обрамованими ліпниною фресками з класичними сюжетами. Величний слон тримає герб мого діда — ініціали «F» в оточенні саламандр. Невже мій дід мав саламандр при дворі? Якби ж я могла побачити це на власні очі!

Поки я роззявивши рота просуваюсь уперед, я усвідомлюю, що більшість людей і навіть тварин на цих полотнах зображені якось незвично. Жінка на білому коні, низько схилившись, пестить лебедя. Щось у виразі її обличчя мене бентежить, нагадуючи, як учора ввечері мадемуазель де Р’є взяла руку якогось дворянина й поклала собі на коліна.

Відвернувшись від хвилюючих картин, я перетинаю галерею, але протилежна стіна навряд чи заспокоїть мої розтривожені почуття. Пара херувимів торкається пікантних частин тіла одне одного. Трохи далі я натикаюсь на групу людей і тварин у чудернацьких неприродних позах. Херувими раптом здаються невинними. Я відчуваю, що не варто дивитися на такі сюжети, не відаючи напевно, що саме я бачу. Утім, я зачарована. Озирнувшись навкруги, аби переконатися, що нікого немає, я лізу на лавку під фрескою, прагнучи розглянути краще. Аж тут двері в західному крилі галереї відчиняються, і я ціпенію, сподіваючись лишитися непомітною.

Хлопець, який заходить до галереї, не вписується у ці блискучі та вишукані декорації. Комір зім’ятий, одна штанина бриджів коротша за іншу. Хоча його вбрання безумовно свідчить, що він дворянин, тканина дуже проста. Він не помічає мене — принаймні мені так здається,— тому що зненацька починає щодуху бігти вниз. Його руки зі свистом прорізають повітря. Його кроки відбиваються луною на дерев’яній підлозі. Посмішка осяює нічим не примітне обличчя, надаючи йому більшої привабливості. Потім він бачить мене. Зупинившись неподалік, хлопець нахиляється, впирається руками в коліна і якусь мить важко дихає. Дивлячись угору, він запитує:

— Навіщо ви залізли на лавку?

Я не вважаю, що маю щось пояснювати. Тож обмежуюсь намаганням відтворити один із суворих поглядів матері.

— Вам не слід тут бігати,— зауважую я.

— Я знаю,— хлопець повністю випростовується. Він не дуже високого зросту. Світло-каштанове волосся виглядає так само неохайно, як і його вбрання.— Але мій наставник сказав, що надворі надто холодно, а втекти звідси не так легко, як вам здається.

Утекти? Мені важко уявити, що хтось бажає втекти з палацу, враховуючи, що я стільки тижнів чекала і мріяла потрапити сюди.

— Хіба ви не можете знайти собі заняття тут, адже при дворі більш ніж достатньо всіляких розваг, які ніхто й не думає пропускати?

— Я краще пошукав би жаб у лагуні,— він переминається з ноги на ногу. Запустивши руку під сорочку, чеше шию.

— Ви забруднитесь,— кажу я.

Він знову знизує плечима.

— Мені подобається бруд.

— А мені не подобається! — я поправляю верхню спідницю тим самим жестом, який тисячі разів спостерігала в мадам.

— Тоді спробуйте, аби ваша мати не впіймала вас за спогляданням цієї картини,— він вказує на фреску за моєю спиною.

Мій погляд мимоволі спрямовується на найближчих до мене оголених чоловіків, які цілуються. Мої щоки палають. Слова хлопця дивним чином співпадають з моїми думками за мить до того, як він з’явився в галереї. Як він сміє навіювати мені почуття провини! Зіщуливши очі, я відрізаю:

— Що вам відомо про мою матір?

— Вона — королева,— без вагань відповідає він.— А ви — принцеса Маргарита. Ви щойно приїхали. Я бачив вас учора за вечерею,— потім додає, наче вгадавши моє наступне запитання: — Я — ваш кузен Генріх де Бурбон, принц Наваррський.

— Чого ж ви одразу не сказали? Ви не надто ввічливі.

— Справді, не надто. Принаймні так мені кажуть тут вельми часто. Я хочу повернутися до Беарна.— Він знову переступає з ноги на ногу.— Там у мене були гарні манери. І я постійно був надворі — лазив по горах, плавав, ходив на полювання.

Я пригадую, що його мати, Жанна Д’Альбре, королева Наваррська, повернулася до Беарна після того, як його батько помер від поранень, отриманих під час облоги Руану. Мене ніколи не цікавило, де живе мій кузен. Правду кажучи, відтоді, як ми востаннє зустрічалися в дитинстві,