Софі Періно - Дочка Медічі

де Бон-Самблансе. Вона наймолодша панянка з усіх присутніх фрейлін, майже вашого віку. Може, бажаєте познайомитися ближче?

Мадемуазель простягає мені руку.

— Ходімо,— каже вона,— треба обрати місце, звідки краще видно сукні всіх, хто заходить сюди.

— Хіба ж це не всі? — здивовано запитую я.

— Звісно ні, тут навіть і половини немає,— відповідає моя супутниця.— Свита її величності налічує вісімдесят фрейлін — представниць найбільш шляхетних та старовинних родів.

Дівчина спритно протискується крізь натовп, доки не знаходить місце, що її влаштовує. Коли двері відчиняються й дві панянки заходять пліч-о-пліч, Шарлотта затуляє рота рукою і шепоче:

— Та, що нижча зростом,— принцеса де Порсіан, а та, що вища,— її сестра, герцогиня де Невер.

Я відзначаю схожість. Обидві мають розкішне волосся з рудуватим відтінком. Обидві мають молочно-білу шкіру. Проте риси герцогині приємніші, оскільки принцеса ще не втратила по-дитячому круглу форму обличчя.

— Скільки років принцесі?

— П’ятнадцять,— у голосі моєї супутниці бринить заздрість.

Бажаючи зробити комплімент новій подрузі, я шепочу:

— Ви значно гарніша за неї.

Шарлотта цілує мене в щоку. Але її задоволення швидкоплинне — темні очі знову сповнені ревнощів.

— Принцеса вже три роки заміжня. А от мені цього року виповниться чотирнадцять, а чоловіка все ще немає.

Якусь мить я не дивлюсь ані на двері, ані на фрейлін, які заходять. Я поринаю в роздуми. В Амбуазі ніхто з мого оточення не розмовляв про чоловіків. Але, здається, що тут ця тема в усіх на вустах, починаючи з мадемуазель де Суссі, яка запевняє, що чарувати чоловіків ніколи не рано, і закінчуючи дівчиною біля мене, занепокоєною відсутністю чоловіка.

— Її величність королева.

Ці слова повертають мене на землю.

Я не одразу бачу матір, але бачу якісь темні плями, що контрастують з різнобарвними сукнями фрейлін. Протискаючись у напрямку до цих похмурих, убраних у темне постатей, я таки стикаюсь із матір’ю, на плечі якої вмостилася зелена пташка.

Я сподіваюсь, що вона мене впізнає, але її погляд ковзає повз мене.

— Не треба змушувати його величність чекати,— каже вона, плескаючи в долоні й відпускаючи пернату подругу в політ.

В апартаментах стоїть неабиякий гамір: усі метушаться, розмовляють, сміються. Здається неможливим, що хтось, окрім нас, почує її. Але слова матері справляють негайний ефект. Фрейліни підводяться й, пропустивши її величність уперед, слідують за нею.

Шарлотта бере мене під руку.

— Мерщій — інакше займуть найкращі місця.

Під найкращими місцями маються на увазі ті, звідки краще видно короля та іменитих осіб. Мій брат Генріх сидить дуже близько від Карла. Він жестами підкликає мене й Шарлотту, й ми прямуємо до нього. При нашому наближенні юнак, який сидить біля брата, підводиться.

— Франсуа д’Еспіне де Сен-Люк,— мовить Генріх, киваючи головою в його бік. Після чого, змінивши напрямок, вказує на мене.— Моя сестра.

Сен-Люк уклоняється.

— Навіть і не думайте запрошувати її на танець,— веде далі Генріх, плескаючи по сусідньому сидінню й одним ривком змушуючи Сен-Люка сісти.— Тепер, коли вона повернулася, я нарешті маю гідну партнерку, яку нікому не віддам.

Я червонію.

За вечерею я сиджу поряд із ним, але з часом завважую, що якась жінка не відводить від нього погляду. Вона має темні кучері, а її сукня вирізняється надто глибоким декольте.

— Хто вона? — запитую я Шарлотту.

— Рене де Р’є.

— Вона одна з нас?

— Одна з перших фрейлін її величності,— Шарлотта якось нерішуче втягує повітря.— Але вона дуже дика й амбітна. Стережіться: все, що ви їй розповідатимете, вона використає у власних інтересах.

Я знову звертаю погляд до дівчини. Неподалік від неї висока жінка, яка повертала мене в різні боки, по-власницьки вчепилася в рукав чоловіка, повністю вбраного в чорне. І знову я запитую у моєї обізнаної подруги:

— Хто цей пан і по кому він носить жалобу?

Шарлотта сміється.

— Він не носить жалобу. Навіщо йому це робити, якщо протестанти уклали мир із королем? Це принц де Конде. Він і більшість людей з його секти полюбляють темні вбрання, хоча важко сказати, чому вони вірять, що ці похмурі кольори подобаються Господу всемогутньому.

Я приголомшена. Невже цей чоловік з яскраво-блакитними очима й охайно підстриженою рудою бородою, який випромінює впевненість у власних силах, є тим самим чудовиськом із мого дитинства? Великий Боже! Змалку я звикла вважати його ворогом корони, але ось він тут, при дворі, спокійно обідає і сміється так, наче в цьому немає нічого надзвичайного. Мабуть, так і є. Мабуть, саме так виглядає мир. Здається, я маю змінити ставлення до подібних ситуацій.

Принц нахиляється й шепоче високій жінці якісь слова, що змушують її зашарітися.

— Попри суворе вбрання, очевидно, що товариство принца тішить цю пані,— кажу я.

— Баронесу де Лімей? Ще б пак! — сміється моя подруга.

Принц простягає палець і проводить ним по щоці баронеси. Якийсь чоловік біля мене відверто гнівається, побачивши цю сцену.

— Бідолашний Флоримон,— Шарлотта пускає очі під лоба й указує головою на розгніваного пана.— Він робить із себе посміховисько. Не може змиритися, що Конде його замінив. Поза сумнівом, він гадає, що гарніший за принца. І це правда. Але, позаяк його покровитель, старий герцог де Гіз, помер, королеву значно менше цікавить, про що він думає,— їй важливіше знати, що на думці у принца. Отже, наразі баронеса стрибнула в