Софі Періно - Дочка Медічі

«Дочка Медічі» Софі Перино — це по-справжньому потужна історична драма. Епічна оповідь, присвячена таємничому, сластолюбному та підступному дому Валуа, ведеться від імені принцеси Маргарити — розумної та неоднозначної особистості. Письменниця блискуче показує, як на тлі релігійних воєн і битв на любовному фронті ця непересічна жінка долає найжорстокіші випробування і знаходить у собі сили вирішити власну долю і здобути те, що належить їй за правом народження.

Присвячується Е., К., і К.

Ніколи й нікому не дозволяйте диктувати вам свою волю. Не дозволяйте чужим порадам заглушити голос вашої совісті. Навіть якщо це мої поради.

Якби молодість знала...

 моїх снах птахи завжди чорні.

Цього разу, коли я прокидаюсь, задихана й перелякана, виявляється, що я не сама. Розтривожений власними кошмарами Геркюлес, мабуть, прокрався до мене в ліжко, коли я спала. Мені приємно відчувати, як його маленьке тепле тіло пригортається до мене, поки я намагаюсь заснути. Ні, він більше не Геркюлес, суворо нагадую я собі. Після конфірмації він Франциск, другий з моїх братів, який носить це ім’я. Інший Франциск, найстарший, не був мені ані другом, ані товаришем моїх дитячих ігор, адже він був королем Франції. Він помер близько двох років тому.

Моя нянька стверджує, що причина появи величезних чорних птахів у моїх кошмарах — рання смерть короля Франциска II і трагічна загибель мого батька — короля Генріха II, яка сталася незадовго до цього лиха. Образи плачучих, убраних у чорне дворян, наполягає вона, закарбувалися у моїй дитячій пам’яті й перетворилися у моїй бурхливій уяві на птахів.

Я знаю, що вона помиляється, але тримаю язик за зубами.

Так само помилявся і мій брат Генріх. Коли ми разом ділили дитячу кімнату у Вінсені, він дражнився, що ті птахи насправді круки, бридкі й галасливі, але, зрештою, необразливі. Вони не були круками ані тоді, ані зараз. Круки з їхнім різким карканням ніколи мене не лякали. До того ж, мої птахи мовчазні. Мовчазні та пильні. І один птах завжди більший за інших. Він дивиться на мене своїми очима-намистинками, неначе зазираючи в глибини моєї душі. У цьому погляді я впізнаю свою матір, Катерину Медічі, королеву Франції, і байдуже, що жоден із тих, кому я розповідаю мої сни, її не впізнає.

Обійнявши брата, я пригортаюсь до нього ближче і вдихаю запах літнього сонця з його волосся. Я згадую нічне видіння: птахи прилетіли з півночі, насуваючись на Амбуаз. Птах, який летів попереду зграї, був величезним, він затьмарював сонце. Вони кружляли нижче й нижче, доки не вмостилися на куполі каплиці Сен-Юбер.

Моя мати їде до нас. Я знаю це, навіть коли заплющую очі, і мої думки розпливаються. Я впевнена в цьому так, наче отримала звістку, підписану нею власноруч.

Наступного ранку, стоячи біля вапняних перил у нашому саду, я тримаюсь вельми самовпевнено. Моя гувернантка сміялася, коли я сказала, що її величність прямує до нас, але після прибуття посланця, який підтвердив мої слова, перехрестилася. Мадам постійно кидала на мене дивні погляди, допомагаючи мені вбратися в одну з моїх найкращих суконь — ту, що торік мені її пошив пан Клуе, всю з важкого кремового шовку та перлів. Нахилившись, аби пересвідчитися, що облямівка не забруднилася, поки я бігла, завважую, що моя чудова сукня мені замала.

Не біда, думаю я, головне, що мати їде до нас! Ставши навшпиньки, я спираюсь на верхній край стіни і вдивляюсь у далечінь зі знайомими змішаними відчуттями страху й захоплення. На іншій стороні самі лише круті схили. Унизу звивається спокійна зелена Луара, поступаючись темнішим і різноманітнішим відтінкам зелені дерев на протилежному березі. Зліва річку перетинає міст, білосніжний, як і стіна, в яку я вчепилася. Мій погляд зосереджується на дорозі за мостом. Переді мною простирається довгий шлях, але там, де дорога починає танути в сонячному мареві, я бачу якийсь рух. Невже це королівський кортеж?

Аж раптом поряд зі мною щось ворушиться. Франциск пішов за мною, коли я втекла, й зараз намагається видертися на стіну, аби краще все роздивитися. Від страху мені судомить живіт. Він неодмінно розіб’ється, якщо зірветься зі стіни й упаде на той дах, що внизу. Обхопивши стан брата, я намагаюсь посунути його назад, але він уперто чіпляється за камінь.

— Ходімо,— наказую я.

Чи то у відповідь на мій наказ, чи то під тиском моїх рук, Франциск розслабляє пальці, і ми разом котимось у дорожній пил. Мій молодший брат — хлопчик тендітної статури, але у свої сім років достатньо важкий, аби збити мене з ніг. Він обурено лізе вгору, не зважаючи, що топче мої спідниці.

— Я не дитина.

— Але поводитесь саме так! — кричу я, розглядаючи чорні плями на сукні. Можу лише уявити, який вигляд має моя спина, яка найбільше постраждала від бруду. Я ладна заплакати, і моє обличчя, мабуть, це видає, оскільки зухвалий вигляд Франциска змінюється почуттям провини.

— Вибачте, Марго,— він опускає очі долу й топче ногою стежку.

— Допоможіть мені підвестися,— я простягаю руку, уникаючи ставати навколішки, аби геть не зіпсувати сукню.

Узявши мене за руки, Франциск вигинається назад. Упродовж кількох коротких небезпечних секунд я зависаю в повітрі. Послизнувшись, мій брат відпускає мене, й ми знову падаємо на землю. У цю саму мить я бачу мою гувернантку, баронесу де Кюртон, яка мчить до нас разом із моєю нянькою та людьми з оточення Франциска. Обличчя мадам біле, як моя сукня, або навіть біліше, думаю я, ледве стримуючи сміх, значно біліше, враховуючи жахливий стан мого донедавна гарного вбрання.

— Що сказала б її величність, якби побачила доньку Франції у такому вигляді! — мадам хапає Франциска і ставить його на ноги. Він — дуже розумно,