Софі Періно - Дочка Медічі

— Ви надто дорослі для такої поведінки.

Знайома фраза. Єдина, що дратує мене більше:

«Ви надто молоді». Це повторюється не рідше. Я надто доросла для ігор, у які звикла грати з Франциском. Я надто молода, аби приєднатися до матері та її фрейлін при дворі. Цікаво, а що взагалі можна робити у моєму віці? Проте за нинішніх обставин краще не порушувати таке філософське питання.

Я дозволяю мадам допомогти мені підвестися. Вона ходить довкола мене, хитаючи головою.

— Ви мусите перевдягнутися. Не можна зустрічати її величність у такому вигляді.

Неабияка метушня та галас привертають нашу увагу. Під аркою, що на задній стороні саду, з’являється кортеж. Судячи з лівреї служників і напрочуд вишуканого вбрання чоловіків та жінок, маємо визнати неприємну правду. Готові ми до зустрічі чи ні, але мати прибула.

Коли я бачу її (вона неквапливо ходить серед своїх людей і жестами віддає накази), починаю тремтіти, й не лише через стан моєї сукні. Франциск, відірвавшись від няньки, ховається за моєю спиною. Але я надто доросла для такої поведінки, тож, якщо я сховаюсь за спиною мадам, маю сумніви, що вона мене захистить. Я швидко струшую пил зі спідниць і розправляю плечі. Мадам змушує Франциска вийти вперед і наказує нам прямувати до королівського кортежу. Я намагаюсь крокувати рівно, імітуючи плавну ходу матері, але моє ковзання лише здіймає пилюку, тож гувернантка шипить: «Піднімайте ноги вище».

Потім я опиняюсь віч-на-віч з матір’ю. Її очі темні й пильні, точнісінько як у птаха з мого сну. На якусь мить, поки мадам і няньки схиляються перед нею в реверансі й шепочуть «Ваша величносте», я ціпенію під її поглядом. Звільняюсь від чарів лише тоді, коли мадам не надто ввічливо штовхає мене. Слідом за ними я схиляюсь у реверансі й, випроставшись, беру Франциска за руку: не стільки заспокоїти його, скільки відчути більшу впевненість у власних силах.

— Баронесо де Кюртон,— чорні очі обмацують нас із Франциском із ніг до голови.— Як видно з розкішного вбрання моїх дітей, мій посланець приїхав вчасно. Якщо ви знали, що я їду, не розумію, чому це вбрання в такому стані.

Мадам схиляє голову. Чути, що їй забракло дихання. Якби ж і я могла нормально дихати. Якби ж я могла сказати, що в усьому винен Франциск, який видерся туди, де не мав бути. Але мені відібрало мову. Натомість я кусаю губи, караючи себе цим болем.

— Уклінно прошу вибачити мене, ваша величносте. Мені дуже соромно.

Моя гувернантка схиляє голову ще нижче, і сльози каяття набігають на мої очі.

Мати стоїть мовчки, можливо для того, аби ми повною мірою відчули наші гріхи. Нарешті, коли мені здається, що я вже не можу витримувати цей прискіпливий погляд, вона мовить:

— Я побачу дітей згодом. Потурбуйтесь, аби вони мали кращий вигляд.

Після чого, не промовивши жодного слова ані до мене, ані до Франциска, її величність проходить повз наше маленьке товариство й сідає біля тієї стіни, від якої ми щойно відійшли.

Коли починає сутеніти, я знову вбрана в одну з моїх найкращих суконь. Час відвести нас із Франциском до королеви. Я відчайдушно прагну справити приємніше враження, ніж уранці. Мадам сповнена не меншого ентузіазму. Дорогою до апартаментів її величності вона змушує мене двічі повторити уривки з Плутарха, які я маю намір декламувати. Біля дверей вона поправляє мені намисто й витирає якусь невидиму пляму з обличчя Франциска.

Задоволена, мадам стукає і без вагань відчиняє двері, почувши запрошення матері. Вона впевнено переступає поріг, а мої ноги немов чавуном налиті.

— Ваша величносте, прибули принц із принцесою,— каже мадам, вітаючи першу фрейліну матері, герцогиню Д’Юзес.

Мати оцінююче дивиться на нас.

— Франциску, ви були слухняним і гарно вчилися?

Мій брат шанобливо уклоняється:

— Так, пані.

Мати відповідає схвальним жестом. Потім переводить погляд на мене.

— Марго, ви така мила дитина, коли не вкриті брудом.

Я червонію й присідаю в глибокому реверансі — це значно легше, ніж знайти в собі сили говорити.

— Мені приємно, що обоє моїх дітей при доброму здоров’ї,— мати схвально киває баронесі.— Для мене було великою втіхою знати, що вони в безпеці тут, де повітря чисте й вільне від смороду війни та епідемії єресі, поки я намагалася вести мирні перемовини з принцом де Конде.

Почувши ім’я відомого лідера єретиків, мадам хреститься. Я вчиняю так само.

— Сподіваюсь, тут немає французьких часословів,— веде далі мати.

— Звісно, ні, ваша величносте!

— Добре. Мені вдалося викорінити всю цю маячню з душі мого сина Генріха,— її погляд знову зосереджується на мені.— Чи потішить вас звістка, що вже не треба ховати ваш часослов, коли ви зустрінетеся з братом?

Я киваю. Я задоволена. Задоволена, що мати приділяє мені увагу, задоволена, що мій брат уже не налаштований спалювати мої книжки. Коли ми жили разом, він спалив чимало. Натомість подарував мені молитовник гугенотів, але я віддала його мадам і щодня молилася, аби він відвернувся від єресі. Я не співчувала йому, коли мати довідалася про його гріхи, але співчувала, коли його добряче побили за це.

— Пані Маргарита дуже набожна,— каже мадам. Певно, це похвала. Чому ж тоді вона переминається з ноги на ногу? — Але...— вона замовкає, стискаючи та розтискаючи пальці.

— Що таке? — наполягає мати. Погляд стає суворим.

— Ваша величносте,— голос мадам лунає приглушено, наче вона збирається повідомити важливу таємницю.— Пані