Софі Періно - Дочка Медічі

Маргарита знала, що ви ідете до нас. Знала до прибуття посланця,— вона знову хреститься.

— Знала?

— Так...— мадам робить паузу. Чути, як вона ковтає слину.— Під час наших уранішніх занять вона сказала, що чекає на вас.

Очі матері блищать.

— Отже, Марго, здається, що ви не менш гідна представниця роду Медічі, ніж роду Валуа.

Я не розумію. Очевидно, як і мадам. Вона цілком спантеличена.

— Я передбачила смерть вашого батька,— мовить мати, дивлячись мені у вічі.— Мені наснилося його скривавлене обличчя. Я благала його відмовитися від участі в турнірі того самого дня, коли він отримав смертельне поранення. Він не послухав,— невимовна печаль бринить у її голосі, але згодом куточки губ розтягуються у вельми хитрій посмішці.— Декого лякає дар передбачення. Але я скажу вам, дочко: ніколи не бійтесь того, що може принести вам користь,— мати переплітає пальці й усміхається ширше.

— Запам’ятайте мої слова, баронесо. Я здобуду корону для цієї дівчинки, як я вже зробила для її сестри — королеви Іспанії. У цьому випадку не буде потреби обирати герцога, як ми були змушені вчинити з Клод.

У мене лишилися невиразні спогади про мою сестру, герцогиню Лотаринзьку, але я знаю, що вона мала добру вдачу й кульгаву ногу. Вочевидь, на пошук чоловіка перше вплинуло значно менше, ніж останнє. Усе це здається мені цікавим і захоплюючим.

Я замислююсь, чи означає ця бесіда про моє майбутнє, що мені дозволять повернутися до двору разом із королевою. Я надто молода для заміжжя, але, поза сумнівом, багато б чого навчилася, спостерігаючи за матір’ю та її фрейлінами. Мій брат Генріх зараз при дворі. Чому ж мені не можна? Я відкриваю рота, щоб спитати про це, але не наважуюсь.

— Маєте щось сказати, дитино? — Її питання приголомшує мене. Від матері ніщо не укриється — жоден подих, жоден рух.

— Я...— прохання вирушити до двору ледве не вихоплюється з мене. Однак я кажу дещо інше.— Я приготувала уривок для задоволення вашої величності.

— Гаразд. Читайте.

Пригнічена власною сором’язливістю, я змушую себе сказати те, що хотіла, але слушна мить минула. Мені наказали декламувати. Покірливість і дисципліна беруть гору. Добре відрепетирувані цитати з Плутарха мимоволі ллються з моїх вуст, немов вино з бочки. Увесь цей час погляд матері прикутий до мене. Закінчивши читати, я стою, стиснувши руки, в очікуванні її вердикту. Можливо, якщо вона мене похвалить, я зможу перейти до теми мого повернення.

Але похвали немає, принаймні для мене. Натомість королева звертає увагу на мадам.

— Ваше виховання добре позначилося на принцесі. Гадаю, вона вже готова вчитися ґрунтовніше.

— Наставник у такому віці? — мадам дещо шокована. Її реакція мене дратує. Я знаю, що розумна.

— Так. Для отримання корони зовнішності й походження Марго цілком достатньо, але потрібно більше, якщо ми хочемо, аби вона стала нам у пригоді, коли зійде на трон. Для королеви вкрай важливо мати дисциплінований, розвинений розум.

На цій ноті аудієнцію закінчено. Мати махає рукою на прощання і, поки мадам підштовхує нас до дверей, бере якийсь плід із чаші на столі.

Нічого, втішаю я себе, улаштувавшись у ліжку, можливо, завтра мені вистачить сміливості запитати про моє повернення. Коли вранці я прокидаюсь і дізнаюсь, що королева вирушила в дорогу,— поїхала, не попрощавшись ані зі мною, ані з Франциском,— я усамітнююсь і гірко плачу.

Глава 1
Зима 1564 — Фонтенбло, Франція

 оже мій, який холод!

За останні три дні моя гувернантка, мабуть, промовляє ці слова всоте, якщо не більше.

— В Амбуазі теж холодно,— відповідаю я, удаючи веселу інтонацію, хоча насправді ледве стримую бажання вдарити мадам по гомілках, тим паче що вона сидить навпроти мене в кареті. Як вона може думати про холод у таку мить?

— В Амбуазі нас зігрівав вогонь, ваша високосте, й коминки горіли як слід.

Коли минулого вечора ми робили зупинку в Немурі, вона, змучена хронічним нежитем, мало не задихнулася. Але ж моєї провини у цьому немає: я пропонувала прямувати до Фонтенбло, адже залишалося не більше двох годин їзди. Проте мадам наполягла на зупинці. Вона хотіла, аби я перевдягнулася у свіже вбрання й мала якнайкращий вигляд перед нашим прибуттям до палацу, перед моїм прибуттям до двору.

Двір! Відтоді, як два тижні тому це слово пролунало, і мені звеліли їхати, я не можу думати ні про що інше. Я приєднаюсь до двору, а двір вирушить у найдовшу за всю історію королівську ходу містами Франції.

Піднявши край важкої завіси на вікні, обережно, аби не потурбувати мадам, я жадібно вбираю очима краєвид. Під час нашої поїздки довкола переважали річки — спершу Луара, а згодом Луан,— але зараз нас оточують ліси, королівські ліси Фонтенбло. З більшості дерев облетіло листя, і вони стоять голі в сірому зимовому світлі, але я так само легко уявляю їх вбраними в зелень, як уявляю королівське полювання на кшталт тих, свідками яких ми з Генріхом часто були у Вінсені. Я немовби бачу, як вершники у дивовижних костюмах мчать серед дерев, чую, як фиркають і б’ють копитом коні, як гавкають собаки. Мені не потрібно уявляти оленя: велична тварина раптом з’являється біля самісінької дороги.

— Дивіться! — кричу я. Але мадам та інші пані надто повільні. Поки вони встигають повернути голову, олень уже зник. Не зважайте, попереду ще багато цікавого, значно цікавішого. Я відвертаюсь до вікна і замовкаю, поки розмови моїх супутниць струменять навколо мене, немов вода навколо