Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Оригінальна інтерпретація постаті славетного митця Франсиско Ґойї, яка ґрунтується на сучасних мистецтвознавчих дослідженнях. Це не класичний «роман виховання митця» чи «романізована біографія», а новий погляд з іншого ракурсу — провокативний і безперечно цікавий.
Батько, син і онук: три монологи, в яких оповідається одна й та ж історія.
І один шедевр: намальований на стінах пристановища самітника, «Дому Глухого» під Мадридом, монументальний цикл «Чорних картин», який є ключем до того, що відбулося між Франсиско, Хав’єром та Маріано — і що дотепер відбувається в багатьох патріархальних родинах.

Примітка верстальника: Книжка проілюстрована репродукціями офортів Франсиско Ґойї з фондів Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, серії «Капричос» та «Жахи війни». Водночас сюжет побудовано на «Чорних картинах» (ісп. Pinturas negras) з «Дому Глухого»; автор роману дав розділам назви, що відповідають «неофіційним» назвам «Чорних картин». Для розуміння сюжету важливо звертатися до «Чорних картин». В кінці роману подано розділ, який містить їх перелік з відповідними назвами розділів.

Яцек Денель
САТУРН
Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя
Передмова до українського видання

Так склалося, що «Сатурн» — попри попередні спроби видавців і перекладачів — перша моя книжка, яка потрапляє до рук українського читача. Не вийшло ні з «Бальзакіанами» (збіркою написаних методом Бальзака міні-романів про суспільні зміни в Польщі на зламі 1989 року), ні з «Лялею» (історія моєю улюбленої бабусі, яка починається в Києві, місті мого українсько-російського прадідуся Валер’яна Карнаухова і моєї польсько-невідомо-якої прабабусі Ірени Бєнєцької з родини Брокелів, які так довго крутили роман, зраджуючи своїх законних чоловіка та дружину, що народили Лялю з назви роману); не вдалося — через очевидний брак часу — з виданою нещодавно «Матінкою Макриною» (романом про фальшиву греко-католицьку мученицю, яка в середині XIX століття уславилася вигаданою історією про знущання, яких вона буцімто зазнала від росіян за відмову переходити в православ’я). Кожна з цих книжок є «міттельєвропейською», тобто їхня дія відбувається на цих дивних, заселених нами територіях пограниччя, що розташовані десь між Заходом і Сходом. Іноді їх називають «Центральною Європою», іноді «Східною Європою» (щоразу маючи на увазі щось інше, інший комплекс стереотипів), а іноді, врешті-решт, для примирення цих двох речей, «Центрально-Східною Європою», — що не має сенсу, але відсутність сенсу нікому не заважає запроваджувати такі поняття.

Однак «Сатурн» — цілковито з іншої опери. Тут немає жодної «міттельєвропейської» країни, австро-угорських бакенбардів чи еклектичних кам’яниць, однакових у Відні, Кракові, Львові та Києві. Є Іспанія, славетний художник, його невідомий син і онук, а ще — задушлива атмосфера одного будинку під Мадридом. Та й по всьому. Навіщо комусь така книжка в Польщі — і навіщо в Україні? Особливо тепер, коли на сході триває справжня війна і насправді є про що писати й читати? А тут якісь старожитності двохсотрічної давності з другого кінця континенту, до того ж, про художника.

Отже, Сатурн — це не лише книжка про генія-живописця, про те, як складно жити поруч з великим творцем, а чи про те, як нас захоплює мистецтво. Це також — а може, й передусім — історія патріархальної родини, в якій задушлива атмосфера і батьки завдають кривди синам, а сини — батькам. Коли польські читачі запитували мене, чи писав я цей роман, маючи напохваті якусь конкретну польську родину, я завжди відповідав, що в Польщі кожен із нас має таку родину напохваті. Якщо не власних батьків, то дядька з тіткою чи бодай сусідів. Це поширена модель, а донедавна домінуюча — і, боюся, в Україні в цьому плані ситуація схожа. А те, що починається на мікрорівні в родинах — увесь цей вузол люті, відчаю, взаємного обману, мачізму, ієрархії, — відтак дається взнаки на макрорівні, породжуючи проблеми значно більшого калібру і значно трагічніші за наслідками, ніж нещастя однієї родини.

Яцек Денель

Проти загального блага (Contra el bien general). Фрагмент. Серія «Жахи війни» (Los Desastres de la Guerra).

САТУРН
Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Моїй Мамі, художниці

Коли сучасність не дарує втіхи і коли прийдешні місяці не приносять нічого, крім повторення, тоді монотонно обманюєш себе нападами на минуле. З того, чого не можна нікому розповісти про своє життя, виймаєш скалки та пух, аби помістити їх у родинному гнізді римської патриціанки або в обійстях древніх євреїв.

Паскаль Кіньяр, «Тераса в Римі»

Скажи мені, хто вигадав батька, і покажи гілку, на якій його повісили.

P. M. I
розповідає Хав’єр

Я прийшов у світ на вулиці Розчарування. Лише коли мені виповнилося вісім чи десять років, я почув, сховавшись у комірчині, як наша кухарка розповідала шліфувальникові ножів, звідки взялася ця назва: колись давно четверо вродливих majo[1] переслідували гарну дівчину, біжучи нашою вулицею, отут, якраз попід вікнами нашого будинку, якого тоді ще навіть не було, вздовж вітрин крамнички з парфумами та золотими дармовисами, якої тоді ще не відкрили і в якій ще не порядкував старий дон Феліціано, бо навіть його ще тоді не було на світі; а бігла та дівчина… ой, бігла… а переслідували її ті majo, ой, переслідували… поки не впіймали; а були вони такі пристрасні, що роздерли на ній усі шати, зірвали мантилью і шаль, якою вона затуляла обличчя — і стали як укопані. Бо під атласом та адамашком відкрилося смердюче тіло, обліплений сухою шкірою труп’ячий череп, що вишкірив жовті зуби. Вони розбіглися навсібіч, тіло в одномить обернулось у пил, разом із усіма стрічками та шлярками, а вулицю відтоді назвали вулицею Розчарування. Так розповідала кухарка, взявшись — я бачив це крізь дірку від ключа у дверях комірчини — руки в боки, присадкувата, рум’яна, освітлена снопами іскор, а шліфувальник, який цієї історії не знав, бо походив звідкись із-під Мадрида, прикладав до гострильного каменя чергові ножі та ножиці, притакуючи та мугикаючи між одним скреготом заліза і другим. Але батько — я в цьому якнайщиріше переконаний, якщо він саме цього й не говорив, якщо саме цього не