Руслан Володимирович Горовий - Гагарін і Барселона

стюардесу до дверей кабіни. Дівчина зробила три кроки і щось сказала у незачинені двері кабіни. За мить звідти з’явився чоловік у формі.

— Таню, не хвилюйся, — він погладив стюардесу по плечі, — спокійно. Все буде добре.

— Ви капітан?

— Так.

Скули чоловіка ходили ходуном, одного погляду на руку Юрія та пакунки на тілі було досить, щоб зрозуміти, що справи серйозні.

— Чого ви хочете? — капітан намагався говорити якомога спокійніше. — Може, все закінчимо, доки ви не наробили дурниць? Я відчиню двері, і ви підете туди, звідки прийшли.

— Слухайте уважно, — Юрій дивився капітану просто в очі, — зараз ми тихенько пройдемо в салон. Я сяду по центру, біля крила. Один підозрілий рух — і приберу палець з кнопки. Гадаю, не треба вам підказувати, де у вас пальне.

На обличчі капітана з’явилося щось, що вказувало, наскільки добре він розуміє наслідки вибуху біля баків.

— Далі ви, не здіймаючи паніки, повернетеся на свої місця і почнете робити свою роботу, — продовжив Юрій. — От тільки летимо ми не в Харків.

— А куди?

— У Барселону.

— Це не можливо, ви зрозумійте, у нас певний коридор, ми…

— Не треба, — обірвав Юрій, — не треба казок. Після злету зв’яжетеся з диспетчером і повідомите про мене і мої вимоги. Дійте. А поки-що проведіть мене у салон.

Процесія рушила до салону. Трійця наштовхнулася на ще одну стюардесу, яка хотіла щось сказати, одначе капітан жестом примусив її замовкнути. Усі провожаті Юрія намагалися видавити з себе посмішки, але це їм не надто вдавалося. Пройшовши в центр літака, Юрій сів на крісло біля самого вікна. Поруч нікого не було.

— Йдіть, — прошипів він капітанові, — якщо за п’ять хвилин ми не вирулимо на зліт, люди в салоні загинуть. Ви зрозуміли мене?

Командир кивнув і разом зі стюардесами пішов у ніс літака. Юрій озирнувся і побачив Віку. В її очах плескався жах. Віка вчепилася в ручки крісла і дивилася Юрію у вічі. Її губи беззвучно ворушилися, безупинно промовляючи: «Юра — ні!»

— Диспетчере, це борт на Харків, у нас нештатна ситуація, — командир витер піт з лоба і покосився на другого пілота. — В салоні чоловік, обвішаний вибухівкою.

— Чого він хоче? — попри металеві нотки динаміка в голосі диспетчера відчувався переляк.

— Він хоче в Барселону.

— Йопт… А чому не в Маракеш? Добре, тягни час, я повідомлю всіх, кого треба.

— Диспетчере, якщо я не злечу за п’ять хвилин, він підірве себе. Він мабуть знається на літаках — сів так, що вибух підірве бак.

— Дідько! Тоді повільно рухайся до злету. Тільки дуже повільно. Я поставлю тебе в чергу, він бачитиме, що перед тобою мають злетіти кілька інших літаків. Тягни час. До зв’язку.

Капітан кинув навушник на крісло і повернувся до другого пілота:

— Отакі справи, Сергію, рули на злет.

Він простягнув руку і витяг з бардачка ракетницю.

— Хоч щось, — засунув ракетницю у кишеню штанів і натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. — З вами говорить капітан. За кілька хвилин наш літак здійснить рейс до Харкова. Велике прохання скласти столики, підняти спинки крісел, пристебнути ремені безпеки і слухатися вказівок бортпровідників.

Юрій дивився на Віку. В якийсь момент вона підвелася, ніби хотіла кинутися до нього, однак Юрій похитав головою, показуючи, щоб вона цього не робила. Літак плавно їхав смугою вирулювання.

— Все буде добре, сонечко, — одними губами прошепотів Юрій, — за три години, я відвезу тебе в Барселону.

Краєм ока Юрій помітив командира корабля, який прямував до нього, і відвів погляд від Віки.

— У нас невеличка затримка, — нахилившись до Юрія, промовив капітан, — зараз злетить борт на Львів, потім на Севастополь, а далі й ми. Головне — не панікуйте.

— Не вчіть мене, що робити. Якщо я побачу сторонніх у салоні або зрозумію, що ви мене дурите, все скінчиться.

Юрій виставив у бік капітана кулак із затиснутим перемикачем.

— Все, розмову закінчено.

Віка побачила, як Юрій витягнув вперед руку, стискаючи у кулаці якійсь пристрій. Чоловік у формі відсахнувся від нього. Дівчина помітила, що з кишені штанів льотчика виглядає щось схоже на пістолет. Голову розірвало страшне передчуття біди.

— Ні, не треба, Юро, стривай, не треба!

Віка зірвалася з крісла і кинулася до Юрія. Чоловік у формі трохи відскочив у бік, а потім рвучко кинувся до Юрія і вхопив його за руку.

Хтось у салоні заверещав, інші пасажири заходилися розстібати ремені, щоб роздивитися, що відбувається.

Юрій з льотчиком боролися на сидінні. Льотчик обома руками стискав руку Юрія, а той намагався від нього відбитися. В салоні зчинився хаос, люди зіскочили зі своїх місць, забігла стюардеса. Літак спинився біля краю злітної смуги.

— Відпусти руку, — борсався Юрій, — ти що тупий?

Капітан міцно тримав кулак Юрія. Аж раптом десь поруч пролунав голос:

— Відпусти його, чуєш? Швидко!

В скроню льотчика ткнулося щось холодне і металеве.

— Ну! Пусти його!

Капітан повільно розігнувся і побачив перед собою жінку. Ту саму, яка кинулася до терориста. В руці жінка стискала його ракетницю. Темний отвір дивився йому в обличчя. «Бовдур, — майнуло в голові, — навіть не відчув, як вона витягла її з кишені». Льотчик обережно відпустив кулак Юрія і розігнувся в проході.

— Пані, опустіть. Ви не розумієте, що відбувається.

— Замовкніть!

З очей Віки лилися сльози, вона виставила ракетницю перед собою і тримала обома руками.

— Юро, що ти наробив?! — кричала Віка. — Як ти міг? Я ж благала тебе не робити цього, навіщо?

— Віко, заспокойся, — Юрій намагався встати з крісла.

— Сиди, — жінка розвернула ракетницю