Руслан Володимирович Горовий - Гагарін і Барселона

Віка глибоко вдихнула і з шумом випустила з легенів повітря — сльози, які вона намагалася втримати, таки покотилися щоками. Юрій підхопився зі стільця, ледь не зваливши холодильника, зробив півкроку і присів біля Віки, яка закрила очі долонями, намагаючись не розридатися.

— Віко, — Юра обійняв її і притис до себе. Віка притулилася до нього і тихенько схлипувала, потонувши в обіймах. — Заспокойся, благаю, не плач.

Юрій ще сильніше притиснув жінку до себе і ніжно гладив її волосся. Вона підвела очі, і Юрій неначе потонув у них. Він розкрив обійми, легенько торкнувся долонями вогкого від сліз Вікиного обличчя. Потім вкрай обережно, побоюючись скривдити, нахилився і поцілував Віку в губи…

— Юро, — Віка сиділа на ліжку, закутана в покривало, і дивилася у вікно, — мені так добре, що аж страшно.

Юрій саме повернувся з кухні, тримаючи в руках дві чашки кави і попільничку. Він побачив, що по обличчю Віки течуть сльози.

— Агов, чого це ти? — Юрій поставив чашки на вікно і провів долонею по Вікиному волоссю.

— Пробач, — Віка витерла сльози, — мені насправді страшно. Страшно, що я впустила тебе у своє життя, хоча клялася, що більше нікого не впущу, бо якщо втрачу — не переживу.

— Годі, сонечко, перестань, — Юрій нахилився і поцілував жінку в губи. — Будеш каву?

— Буду, — Віка стерла останні краплі сліз з обличчя, і зробила ковток. — Розумієш, Юро, я дуже боюся втратити рівновагу. Я тільки останнім часом почала приходити до тями. Коли мені в божевільні трохи полегшало, і мене вчергове виписали, я забрала документи, якісь дрібниці і поїхала з дому. Потім кілька разів дзвонила батькам і просила мене не шукати. Я змінила кілька міст, доки не приїхала сюди. В ЖЕКу мене взяли без зайвих питань, бо охочих мести вулиці за копійки не багато. А минулого року помер тато. Я дізналася про це аж через два місяця після похорону, коли набрала мамин номер.

Юрій прикурив одразу дві цигарки і передав одну Віці. Він тихенько сидів і слухав, розуміючи, що будь-яке втручання у цей потік слів зайве.

— Мама плакала в слухавку, казала, що перед смертю батько дуже хотів мене бачити, та як мене знайти, ніхто не знав. Я знову підвела всіх. Саме тому я дуже боюся. Боюся підвести тебе. Я навіть сексу боюся, бо якщо завагітнію, то, гадаю, одразу знову потраплю в дурку.

Юрій тихо гладив Віку по спині і волоссю. Та втупилася у вікно, за яким збиралися хмари. Ось-ось мав впасти дощ.

— Не накручуй себе. Нехай усе йде само собою, не плануй нічого, тобі ж добре? — Юрій притягнув Віку до себе, обійняв і поцілував у лоба. — Ну? Добре? Не страшно?

— Зараз не страшно, — Віка розм’якла в його обіймах, — зараз зовсім-зовсім не страшно…

— Віко, ти мені обіцяла таємницю відкрити, — вони саме забирали свої віники з комори, — чому тебе всі називають Барселоною?

— Все просто, — Віка засміялася, дістаючи з закутка чималий совок, — то з дитинства тягнеться — я змалечку хотіла побачити Барселону. Батьки захоплювалися архітектурою Гауді і мене присадили. Я всім мозок проїла тією Барсою, ото й прилипло до мене «Барселона». Ще в школі. А потім я й сама себе так називала, коли з кимось знайомилася.

— Ясно, — Юрій посміхнувся. — Гаразд, Віко-Барселоно, пішли наводити чистоту на вулицях нашого прекрасного, але такого засраного міста.

— Ти пригощайся, Іване, будь як вдома, — Юрій налив чергову чарку парубку. — Як ти взагалі, як життя?

Чоловіки сиділи в квартирі Юрія. Іван — худий, високий і не до віку сивий, пив, наче боявся, що господар відбере горілку.

— Ет, що розказувати, — Іван хрумнув огірком, — працюю все там же, в аеропорту. Їжу розвожу по літаках. Після інституту влаштувався механіком, а потім плюнув. Відповідальності купа. Увесь день на асфальті, то це подивись, то інше, а заробіток так собі.

Іван налив сам собі і перекинув чарку, не чекаючи Юрія.

— А потім познайомився з одним хлопцем з обслуги, що їжу на борти розвозять. Ото, я тобі скажу, діло! І харч завжди є, і випивку дістати можна. Головне, зв’язки зі стюардесами мати.

Іван підчепив шматок смаженої картоплі, кинув у рота і розвалився на стільці.

— Не робота, скажу тобі, Юрчику, а рай. І ситий, і п’яний, і при бабках завжди. Тому — коньяк перепродам, тому — ще щось. Так і кручуся в порту потроху.

— Молодець, — Юрій посміхнувся, — а я тут, двірникую.

— Юрко, — Іван нахилився ближче, дмухнувши на Юрія перегаром, — от я тебе, власне, не розумію. У тебе макітра ніби варить, а сидиш тут, поміж віників. Та вже б давно кудись влаштувався! А хоча б і до нас у порт.

— Ні, Іване, дякую, ти ж знаєш — я не зможу. Я літати мріяв, а бігати поміж літаків — це не моє.

— От, дурний, — Іван сплеснув у долоні, — дитинство в дупі ніяк не зникне? Літати — не літати… А жити за що будеш? Віником грошви не нагребеш.

Юрій посміхнувся і знову налив парубкові.

— Чого ти за мене почав? Я якось розберуся. Ми стільки років не бачилися, давай ще по одній за зустріч.

— Давай, — обличчя Івана скрутила гримаса, яка, мабуть, мала означати посмішку.

— Будь ласка, один білет до Харкова на 25 число, — Юрій простягнув гроші у віконце авіакаси. — Скажіть, паспорт дружини обов’язково?

— Ні, купити квиток можете й ви. Головне, щоб вона потім паспорта не забула, — дівчина в касі посміхнулася. — Щось ви зарання квиток берете.

— Мені сказали: що раніше, то дешевше.

— Та то зазвичай міжнародних рейсів стосується, тут різниця геть невеличка. Ось, прошу, — дівчина передала Юрію квиток, — перевірте все. Наступний!

Юрій відійшов від каси, глянув на білет. Отже, двадцять п’яте число. Дев’ята ранку