Руслан Володимирович Горовий - Гагарін і Барселона

рівно. На все про все залишилося двадцять днів. Юрій вийшов з терміналу. Вгорі зашумів, злітаючи, літак, і чоловік машинально звів очі до неба. Він посміхнувся і пішов до зупинки маршруток, наспівуючи собі під ніс: Дадцать пятого числа сего месяца Дворник старый во дворе у нас повесился. Но не будем мы о нем горевать, Дворник старый, молодым вперед шагать…

— Віко, у мене для тебе сюрприз, — у вікно Юриної квартири крізь штори пробивалося ранішнє сонце, — чуєш мене?

Віка лежала, скрутившись калачиком, і ховала обличчя від променів у ковдру. Юрій сидів на краю ліжка і тримав у руці білет.

— Доброго ранку, любий, — позіхнула, — що там у тебе за сюрприз?

— Ось, — Юрій простягнув жінці папірець. — Це твій білет у краще життя.

— Що? — Віка сіла на ліжку, прикрившись ковдрою, і взяла квиток. — От насмішив! Юро, хто тобі сказав, що краще життя у Харкові?

— Послухай, не перебивай, — обличчя Юрія було таким серйозним, що Віка засміялася. — Не смійся, а слухай уважно. Ось пий каву і слухай.

Юрій подав каву, взяв другу чашку собі. Підпалив обом цигарки.

— Я відвезу тебе в аеропорт, ти сядеш на літак. А далі й буде сюрприз. Я зайду в літак пізніше, головне — ти нічому не дивуйся і не показуй, що ми знайомі. Все буде просто супер.

— Юро, — в очах Віки був справжній переляк, — що відбувається? Я не хочу ніяких таких сюрпризів! Агов, ти чуєш мене?

— Чую. Послухай, Віко. Я обіцяю, що все буде просто чудово. Я не хочу, щоб ми провели все життя тут, серед сміття.

Віка розплакалася. Юрій обійняв її і притис до себе.

— Чого ти, люба?

— Я не знаю, що ти задумав, та мені це геть не подобається. Юро, ану його, той Харків, літак, давай залишимо все, як є…

— Сонечко, послухай мене уважно, — Юрій шепотів на вухо, гладячи Вікине волосся, — нам немає чого тут втрачати. Нас ніщо тут не тримає, окрім совків та деркачів. Я все продумав, довірся мені. Я сьогодні-завтра маю поїхати в одне місце, вирішити деякі справи, потім повернуся, і післязавтра ми полетимо. У тебе два дні на збори, добре?

— Я боюся.

— Не бійся. Я дуже хочу прожити разом з тобою все життя. Просто вір мені. Добре?

— Добре.

— Все. Мені час. Побачимося, як повернуся, — Юрій поцілував Віку в губи. — І нікому нічого не розповідай, просто вір мені…

— Тридцять тисяч. Більше за твою халупу не дам, — маклер суворо дивився на Юрія, — ти ж розумієш, що я свої гроші вкладаю. Якби шукати покупця можна було довше…

— Євро?

— Можу й гривень, — засміявся маклер. — Документи привіз?

— Привіз, ось, — Юрій віддав чоловікові документи. — Тільки одна умова: ключі віддам двадцять шостого.

— Двадцять шостого то двадцять шостого. Про мене хоч взагалі не віддавай, зараз все підпишемо, і ти вже не власник. Хоч барикадуйся в цій квартирі — назад вже не отримаєш.

— Та я й не планую, просто на двадцять п’яте домовився речі вивезти.

— Переїжджаєш?

— Ага.

— Далеко?

— Звідси не видно. Показуй, що і де підписувати!

Вже зажеврів ранок, Юрій стояв неподалік службової прохідної аеропорту і дивився на годинника.

— Так, — бубонів він сам до себе, — восьма, пасажири вже пройшли реєстрацію і їх везуть або вже відвезли до літака. За 10 хвилин тут буде натовп — перезміна. Все точно. У мене десь хвилин п’ятнадцять. Має вистачити.

Юрій відійшов далі від прохідної і розгорнув план летовища. На ньому хрестиками були позначені місця посадки пасажирів у літак на харківський рейс. Цю інформацію Юрій збирав останні дні. У більшості випадків місце, де стояв літак, залишалося тим самим.

— Сподіваюся цього разу форс-мажорів не буде.

Юрій пригадав, як вперше заявився на прохідній, і спиною мимоволі пробігли мурашки…

— Новенький? — охоронець глянув на Юрія, потім у його перепустку.

— Ага, — посміхнувся Юрій.

Кров у голові неначе закипіла. Доки вартовий дивився посвідчення, серце намагалося вистрибнути з грудей і дременути подалі від аеропорту.

— Проходь.

Юрій зайшов на територію аеропорту. Так, головне — не дуже світитися. Він попрямував у бік вантажного терміналу, де сховався у кущах.

— Хух, — повітря з шумом покинуло легені, — дякувати Богові! Тут бардак, як і скрізь.

Юрій сховав у кишеню перепустку. Цей клаптик паперу він витягнув з кишені Івана, коли відправляв його на таксі. Іван був такий п’янючий, що ледь тримався на ногах. Увесь час намагався обійняти й розцілувати Юрія.

— Друже, от ти не правий, — лепетав він, — приходь до мене у порт, я тебе влаштую на а-а-афігенну роботу…

— Добре, добре, зідзвонимося.

Таксі поїхало, і Юрій поволі роздивився Іванову перепустку. Складно, однак переробити таки можна.

Вклеїти Юрину фотографію замість Іванової взявся один дідуган, що все життя пропрацював на поліграфічному комбінаті, а тепер відбував свою пенсію за чаркою.

— Та, для мене це тьху! — повертівши перепустку, він підніс її до очей. — А нащо тобі?

— Знаєте, люблю на літаки зблизька дивитися.

— У кожного свої заскоки, — підсумував старий. — Двісті доларів.

— Щось дорого.

— То, — посміхнувся дід, — піди по базару пошукай, мо’ хто дешевше зробить.

Віка з Юрієм стояли біля терміналу аеропорту. Вона тримала за ручку дорожню валізу, він не спускав з плеча об’ємну спортивну сумку.

— Все, сонечко, йди, — Юрій поцілував Віку в лоба. —