Руслан Володимирович Горовий - Гагарін і Барселона

Розплющувати очі, а тим паче говорити Віка не хотіла. Навпаки, хотілося стиснути повіки ще сильніше, щоб ніколи не бачити світу — того світу, якого вже ніколи не побачить її Андрійко.

— Андрійку, синку мій, — тихо, ледь ворушачи губами, як мантру, шепотіла Віка, — де ти, куди загубився, повернися, повернися, Андрійку.

Темрява все щільніше насувалася на Віку. Чорна і глибока, вона огортала все навкруги. Та найстрашніше, що десь там, у цій темряві, блукав її Андрійко, і їй ніяк не вдавалося його знайти.

— Хай поспить, — лікар витягнув голку з вени і затиснув місце ін’єкції ваткою. — Зараз ми нічого не зможемо зробити, нехай спить. Тільки час покаже, як воно буде.

Вікина мама сиділа на стільці біля ліжка і притискала слабку доньчину руку до свого обличчя. Сльози стікали щоками жінки, вона виціловувала синюшні тонкі пальці хворої, губи її тремтіли.

— Доню, прийди до тями. За що ж нам таке? Спершу Андрійко, тепер ти.

— Ходімо, — лікар поклав руку на плече жінки, — ходімо, вона вас не чує. Нехай спить.

Жінка підвелася і, обережно поклавши руку доньки на ліжко, вийшла з палати разом із лікарем. У коридорі фельдшер одразу зачинив за ними двері. Тепер Віку було видно лише через невеличке віконце, зашите дрібною металевою сіткою.

— О, боже, — жінка знову розплакалася. — А може не варто її, як собаку, у клітці тримати.

— Заспокойтеся, — лікар взяв руки жінки в свої. — Це необхідно. Так вона не заподіє собі шкоди. Невже ви знову хочете пережити різані вени?

— Ні, — жінка схлипнула, — не хочу. Коли я знову можу прийти?

— Та хоч завтра, — посміхнувся лікар. — Хоча так часто приходити не варто, ви себе цим вбиваєте. Давайте, як щось зміниться, вона прийде до тями, я вам подзвоню.

— Гаразд, дякую, — жінка втерла сльози і пішла коридором до виходу.

— Мене ніколи не турбувало, що я народжуватиму без чоловіка, — Віка зняла з плити чайник і налила Юрію розчинного «Якобсу», — це більше хвилювало моїх батьків.

Віка налила й собі, сіла за стіл навпроти Юрія, який вперше опинившись у Вікиній квартирі, сидів на краєчку стільця і розглядав усе навколо. Однокімнатна квартирка, яку винаймала Віка, була така малюсінька, що здавалося — з кімнати можна, не встаючи, дотягтися до вікна в кухні. Майже увесь простір кухні займали холодильник, газова плита і маленький столик. Після ранкового прибирання подвір’я Юрій напросився на каву і тепер трохи ніяковів за те, що власним тілом займає ледь не увесь простір хрущівки.

— З самого дитинства я була самовпевненою дівчинкою і не дослухалася їхніх порад. Так було в усьому. Зі школою, з друзями, інститутом, зрештою, з хлопцями. Коли одного дня я прийшла і повідомила, що вагітна, мамі довелося викликати швидку. Тато ще якось намагався з’ясувати, хто батько дитини, та я дала зрозуміти, що ніякого батька у малюка не планується.

— То ти й не планувала одружуватися? — Юра відсьорбнув кави і закурив.

— Ні. Принаймні не з тим хлопцем, від якого завагітніла. То було випадкове знайомство, він взагалі був не з нашого міста і, врешті, навіть не знав, що став батьком.

— Овва, дивлюся на тебе: по тобі-то й не скажеш, що мала бурхливу молодість. Ти зараз така спокійна, розважлива.

— Атож, — Віка видавила з себе щось схоже на посмішку, — що було, то загуло. То тоді, а це зараз.

На хвилину обидва змовкли, Віка дивилася крізь вікно на двір, який знову потрохи закидало листям.

— Коли народився Андрійко і батьки вперше його побачили, вони вже й гадки не мали, як могли жити без нього. Забули все: і скільки крові з мене випили, і скільки вмовляли не псувати життя — зробити аборт. Все разом змінилося і почало вертітися навколо малого.

— Воно так і буває.

— Авжеж. Наступні п’ять років були найщасливішими у моєму житті, — Юра побачив, що очі Віки наповнилися сльозами. — П’ять абсолютно щасливих років, навіть трохи більше — тисяча вісімсот п’ятдесят сім днів цілковитого, безумовного щастя.

— Віко, — Юра поклав свою руку на її, — не треба. Не хочеш — не розповідай.

— А немає чого розповідати, — Віка повернула обличчя до Юрія. — Ми з Андрійком увечері поверталися додому з магазину. Перед переходом я взяла його на руки… Фактично, Андрійко і врятував мені життя.

— Віко…

— Мовчи, — Віка чиркнула сірником і підпалила цигарку, — я потім уже не зможу.

Вона зробила одну затяжку, випустила дим і загасила цигарку.

— Дорога була пустою. І звідки взялася та машина, я так і не зрозуміла. Вперше прийшла до тями в реанімації. Хотіла спитати за Андрійка, однак не могла говорити. Я лежала, вирячившись на стелю, на якісь прилади та трубки, що стирчали з різних боків, і не могла нічого сказати. Тіло було неначе не моє. Потім знову провали. Час від часу я приходила до тями, однак говорити і рухатися ще не могла. Одного разу я почула, як моя мама розмовляє з лікарем. Тоді я почула найстрашнішу фразу: «Врятуйте хоч доньку, я вже й так втратила онука».

Віка встала з-за столу і заходилася знову готувати каву.

— Будеш ще?

— Давай, — все що зміг видавити з себе Юрій.

Наливши каву, Віка сіла навпроти Юрія і продовжила:

— Отакі справи. Коли я це почула, світ навколо розколовся. Я погано пам’ятаю все, що відбувалося далі. Мені здавалося, що всі навколо брешуть, що Андрійка просто ховають від мене. Я увесь час його шукала. Коли мене виписали і батьки привезли додому, я в першу ж ніч перерізала собі вени. Якби я не була такою кволою і робила все тихіше, напевно зараз була би з Андрійком. Далі ексцеси траплялися все частіше. Батьки сховали в квартирі все, чим я могла би себе вбити. Я скаженіла, вила днями, кидалася на батьків. В черговий раз, коли виплигнула з