Руслан Володимирович Горовий - Гагарін і Барселона

— Слухай, — відволікла його Віка, — увесь час хотіла тебе спитати, чого це ти завжди за літаками слідкуєш?

— Давай так, — посміхнувся Юрій, — я тобі про літаки, а ти мені про те, чому тебе Барселоною кличуть.

— Згода. Тільки я зараз швидко підмету свою територію, а за півгодини знову тут станемо, перекуримо і поговоримо.

— Гаразд.

— Гагарін Юрій Олексійович!

— Я!

— Ви зараховані, — голова приймальної комісії посміхнувся. — З таким ім’ям та прізвищем було б соромно провалити іспити.

Нарешті кілька місяців підготовки, іспити і очікування результатів були позаду. Юрія просто розпирало від гордощів. Він поступив у інститут, він вивчиться і буде літати. Літати, як батько. Шкода, що батько — батько, який вірив у нього, — цього не бачить…

Його не стало, коли Юра вчився в останньому класі школи. Одного вечора батько, повернувшись з роботи, поскаржився мамі, що у нього увесь день боліла голова, навіть під час польоту. Поївши, він сів у крісло перед телевізором і ніби задрімав. А за десять хвилин тишу квартири розірвав мамин крик. Інсульт. Це слово Юрій і досі асоціював зі словом «смерть».

— Мам, я зарахований! — Юрко так штовхнув двері в квартиру, що вони ледь не вилетіли з рами.

— Який та молодець, — мати кинула рушника на стіл і обійняла його. — Вітаю, ти ж так про це мріяв, батько б тобою пишався…

— Ма.

— Що? — мати відпустила сина і втерла сльозу на щоці.

— Я зганяю до тата?

— Звісно, їдь.

Старенька «Ява» несла Юрка за місто. Коли він почувався зле або потребував поради, завжди приїздив на кладовище. Сидячи на лаві біля могили, розказував батьку про наболіле, і якимось чином усі проблеми бачилися не такими вже й проблемами. Юрію здавалося, що батько увесь час поряд із ним і дає йому підказки, як правильно жити.

От і зараз, петляючи вулицями, Юрій гнав «Яву» в бік кладовища. Він уже бачив, як підійде до могили, покладе руку на граніт і, подивившись в очі батька на фото, скаже:

— Я зміг тато, я буду літати!

— Я прийшов до тями дні через чотири, — Юрій з Вікою сиділи на лаві біля будинку, — вже в реанімації.

Він збив попіл у совок, яким підгрібав листя, і випустив носом цівку диму.

— Спершу не міг поворухнутися і навіть розплющити очі. Потім розгледів маму, яка сиділа поруч із ліжком і плакала. Вже потім вона мені розповіла, що на виїзді з міста я потрапив під «КАМАЗ». Я й досі не пам’ятаю, що сталося на тому перехресті… У протоколі було написано, що я, їдучи другорядною, не пропустив вантажівку, однак сам я геть нічого не пам’ятаю.

Віка сиділа тихо, ніби побоюючись сполохати Юрія і перервати розповідь. Той запалив ще одну цигарку і, дивлячись собі попід ноги, продовжив монотонно, неначе для самого себе, розповідати:

— Купа переламів, важкий період реабілітації, а найгірше, що у мене різко погіршав зір — одне око й досі майже нічого не бачить. Звісно, про небо більше вже й не йшлося.

Він перевів погляд з асфальту на небо, яким пливли низькі осінні хмари. Дим від його цигарки розвіювався і неначе змішувався десь угорі з хмарами, підтверджуючи, що Юрію у небо дійсно — шлях закритий.

— Отакі справи.

— Слухай, адже в інституті не тільки на пілота вчать. Міг би якусь іншу професію обрати, близьку до літаків.

Юрій рвучко підвівся з лавиці.

— А яка різниця, чим займатися, якщо не літати? — він трусонув деркачем просто перед обличчям Віки. — Чи віник, чи станок, яка різниця? Я не можу літати. Розумієш, лі-та-ти! А, забудь.

Розвернувся і, не обертаючись, пішов від Віки, рвучко підхопивши свій інвентар.

— Юро, стривай, я не хотіла тебе образити, — Віка встала і хотіла йти вслід.

— А, — махнув, не обертаючись, Юрій, — до чого тут ти!

Юрій з Вікою сиділи на лавці біля затиснутого між багатоповерхівками ставка. Віка відламувала шматки батона й кидала їх качкам, які чомусь обрали за домівку цей схований у надрах мегаполісу, та ще й закатаний у бетонні береги, водний простір.

— Ти не сердишся на мене? — Віка кинула шматок батону, за який у воді відразу ж зчинилася невеличка бійка.

Селезень, відбивши їжу в інших, швидко ковтнув м’якуш і знову підплив ближче до людей.

— Я ж казав, що ти ту ні до чого, просто спогади навалилися. Коли я інститут кинув, друзі поступово зникли. Я їх не звинувачую, у кожного своє життя, навчання, сесії. Я влаштувався на СТО, почав потроху відходити, а тоді Катя раптом каже: «Ти б ще у двірники пішов». І кинула мене.

— Ху із Катя? — Обличчя Віки ніби накрила хмара.

— Дівчина одна. Як я тоді вважав, та, з якою я проживу усе своє життя.

— І що?

— Що? Вона знайшла собі іншого. Багатшого, перспективнішого, без дірки в голові щодо «літати». А я на зло пішов у двірники. І знаєш, не шкодую.

Віка посміхнулася і відламала ще шмат хліба.

— А я знаєш, як у двірники потрапила?

— Звідки?

У воду впав черговий кусень батону, качки, як за командою, кинулися до нього.

— Мене просто нікуди не брали на роботу після дурки.

— Після чого? — Юрій розвернувся до Віки. — Жартуєш?

Віка дивилася на воду перед собою, механічно кидаючи батон качкам.

— Та які жарти, Юро. Я там майже рік була…

— Віко, сонечко моє, ти чуєш мене? Це я — твоя мама, — звук долинав звідкись здалеку, немов продирався крізь щільний туман. — Дитино моя, скажи