Леся Українка - Том 2

class="p">Неначе громовина.

Ох, лютий бій, останній бій,— Щаслив, хто переможе!.. Англійці в розпачі, кричать: «Рятуй нас, милий боже!»

До них з границі поспіша Від короля підмога, її стріча шотландський крик: «Ні, наша перемога!»

Підмога сильна надійшла,

Але шкода,— вже пізно! Женуть шотландці ворогів, Гукають вслід їм грізно:

«Не доведеться більше вам Ламать чужої волі!

Коли життя вам дороге,— Кладіте зброю долі!»

Шотландське військо зайняло Англійців під горою,

Нема рятунку їм, нема,— Складають долі зброю.

Тоді з громади виступа Роберт і промовляє:

«Отак тепер шотландський люд Англійцям об’являє:

Наш край віддавна вільний був, Таким повік він буде;

Ви бачили, як прав своїх Боронять наші люде.

Збира хай в Англії Едвард Податки й десятини,

А всяк шотландець — вільний пан Своєї батьківщини.

Селянам нашим байдуже Про ласку й надгороди,

Вони не підуть з королем За лицарством в походи.

Тепер я вашу зброю всю У закладі лишаю,

А вас додому відпущу По братньому звичаю.

Ідіть, Едвардові скажіть,

Як чули по сій мові.

Коли не згодиться на мир,—

Ми знов у бій готові».

Англійці мовчки одійшли Без корогов, без зброї;

Без радощів пішли вони Геть до землі рідної.

І як в долину вже зійшли, Оглянулись на гору,

Роберта вгледіли вони Серед сільського збору.

Укрита людом там була Уся гора зелена,

А вище всіх стояв Роберт,

У ніг його знамена.

Лежала і зброя вся ота,

Що на війні забрали,

Шотландська зброя й корогви Навколо нього сяли.

Роберт неначе річ держав, Змагався, боронився,

Зняв потім ясний свій шолом І людові вклонився.

Англійці чули, як гукнув Увесь той гурт селянський: «Хвала і честь! нехай живе Роберт, король шотландський!»

V

Так Роберт за снагу та одвагу Королем у Шотландії став,

В Едінбургу, преславному місті, Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скінчилась, Вийшов з церкви король на майдан, Люд гукає: «Робертові слава!

Хан живе! він довіку наш пан!»

Коли се раптом стихло гукання,

І весь люд мов чекає чого.

З юрби виступив гурт невеликий,

То обрані від люду всього.

З них один наперед виступає, Короля він поклоном віта,

Поглядає навколо по людях І такую промову чита:

«З ласки бога й народу обраний. Наш королю! вітаєм тебе!

Ми підданими влади твоєї Признаємо охоче себе.

Коли ти боронитимеш волю Й самостійність народу твого,

Ми повік шанувать тебе будем І любити, як друга свого.

Ти кликнеш на війну, ми зберемось Під твою корогву всі гуртом,

Ми готові тобі і країні Послужити мечем і щитом.

Та коли ти забудеш про справу Честі й волі народу свого,

Схочеш інші, багатшії землі Прилучати до панства твого,

Ми не підем тоді за тобою,

Щоб чужого добра здобувать,

Нам не тісно у рідній країні,

Нам не треба в чужу мандруватьі

Коли ти серед панських розкошів Продаватимеш люд свій панам,

Ми самі боронити потрапим Ті права, що належаться нам.

А коли ти англійській короні Віддаси королівство своє,—

Знай, що в тую ганебну годину Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увінчали,

Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.

Дай нам, боже, радіти довіку,

Що обрали тебе в королі,

Хай цвіте при тобі та пишає Вільна воля в шотландській землі!»

«Дай то, боже! — Роберт їм відмовив: — Буду знати, на що я іду,

Дай нам, боже, довіку прожити В щирій згоді, у добрім ладу!»

VI

Щира згода, добрий лад зістався, Не зламав Роберт свойого слова. Не пропала, не пішла по вітру Та громадська чесная умова.

Дивувались на шотландську волю І стороннії чужії люде,

Всі казали: «Поки світа сонця

У ярмі шотландський люд не буде!»

Не пригас і не пропав ніколи Вільний дух в шотландському народі. Стала вільна сторона шотландська Навіть давнім ворогам в пригоді.

Як пізніш англійці і шотландці Поєднались в спільную державу,

То англійці вчились від шотландців, Як любити волю, честь і славу.

І за те хвала Роберту Брюсу,—

Він борцем за рідний край з’явився. Так! одваги та завзяття в праці Він в малого павука навчився.

Він здобув собі велику славу,

І не вмре та слава, не поляже,

В пісні, в слові буде вічно жити І про себе світові розкаже.

1893 року

Може б, хто послухав казки? Ось послухайте, панове! Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати? Може, часом не завадить І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив: «Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий, Сядь і слухай мавню казку,

А мені, коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

І

Десь, кояись, в якійсь країні, Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах, Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні Проживав поет нещасний, Тільки мав талан до віршів Не позичений, а власний.

На обличчі у поета Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий,— От собі — людина божа!

Той співець — та що робити! Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш, Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу Стоголосою луною.

І не був поет самотнім,—

До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний. Досить з нього, що не був він Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив До діброви на розмову.

Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав — не знаю!

Тільки чує — гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають, Чутно разом, як собачі Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська На долинку вибігає.

Як на те ж лежав поет наш На самісінькій стежині.

«Гей! — кричить він,— обережно! Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром Гналася юрба,— спинилась»

А то б, може, на поета Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже! «Бачте,— крикнув,— що за птиця! Чи