Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

промовила я, всміхаючись до неї, — коли зайдеш сюди знадвору.

Запала тиша, а потім місіс Трейнор знову глянула на теку.

— Скільки вам років?

— Двадцять шість.

— І ви працювали на вашій попередній роботі протягом шести років?

— Так. У вас є копія моєї рекомендації.

— М-м… — Місіс Трейнор витягнула її та примружилась. — Ваш попередній роботодавець пише, що ви — доброзичлива, балакуча й ваша присутність робить життя кращим.

— Так, я заплатила йому за це.

І знов це незворушне обличчя.

«От дідько!» — подумала я.

Здавалося, мене ретельно вивчали. І не конче в хорошому значенні цього слова. Мамина блуза раптом видалась мені дешевою — синтетичні нитки´ виблискували на тонкій світлій тканині. Треба було вдягти найпростіші штани та блузу. Що завгодно, але не цей костюм.

— То чому ж ви покинули роботу, на якій вас так шанували?

— Френк, власник, продав кав’ярню. Це ту, що біля підніжжя замку. «Булочка з маслом». Була колись, — виправилась я. — Хоч я була б рада залишитися там.

Місіс Трейнор кивнула, або тому, що вона не відчувала потреби ще щось казати про це, або тому, що вона теж була б щаслива, якби я там залишалася.

— А що ви хочете робити у своєму житті?

— Перепрошую?

— Чи прагнете ви зробити кар’єру? Це лише сходинка на шляху до чогось більшого? Ви маєте професійну мрію, яку прагнете здійснити?

Я безпорадно дивилась на неї.

Це що, якесь підступне запитання?

— Я… Я так далеко не заглядала. Відтоді як втратила роботу, я просто… — Я ковтнула повітря. — Я просто хочу знову працювати.

Звучало жалюгідно. Хто це йде на співбесіду, навіть не знаючи, чого саме хоче? З обличчя місіс Трейнор можна було зрозуміти, що вона думала те саме.

Вона відклала ручку.

— То, міс Кларк, чому я маю взяти на роботу вас, а не попередню, скажімо, кандидатку, в якої кілька років досвіду роботи з квадриплегіками?

Я подивилась на неї.

— Гм… як по щирості, не знаю. — Мої слова зустріли мовчання, тому я додала: — Думаю, вам вирішувати.

— Ви не можете назвати жодної причини, чом я маю вас найняти?

Переді мною раптом пропливло обличчя моєї матері. Я не могла в’явити, як повернусь додому у рваному костюмі після чергової невдалої співбесіди. А за цю роботу платили більше, ніж дев’ять фунтів за годину.

Я випросталась.

— Гаразд… Я швидко вчуся, ніколи не хворію, живу по той бік замку, і я сильніша, ніж здаюся. Думаю, я доволі сильна, щоб допомогти перенести вашого чоловіка…

— Мого чоловіка? Ви не з чоловіком моїм працюватимете. Із сином.

— З вашим сином? — закліпала я. — Гм… Я не боюся важкої роботи. Я розуміюся з різними людьми, і… я роблю чай «вищого ґатунку». — Я почала верзти дурниці, щоб чимось заповнити тишу. Думка про те, що мовиться за її сина, приголомшила мене. — Тобто тато вважає, що це не найкраща рекомендація, та як знати з мого досвіду, майже не існує таких речей, яким не можна зарадити з допомогою доброї чашки чаю.

Місіс Трейнор якось дивно на мене глянула.

— Пробачте, — швидко залепетала я, зрозумівши, що сказала. — Я не стверджую, що параплегію… квадриплегію… вашого сина…. можна зцілити чашкою чаю.

— Маю сказати вам, міс Кларк, що цей контракт не на постійній основі. Лише на півроку. Ось чому зарплата… відповідна. Ми хотіли залучити підхожу людину.

— Повірте мені, коли ви пропрацювали кілька змін на птахофабриці, то навіть робота у в’язниці Ґуантанамо здається привабливою.

«Стули писок, Луїзо», — я закусила губу.

Але місіс Трейнор, здавалось, не помітила. Вона згорнула теку.

— Мій син Вілл попав у ДТП майже два роки тому. Йому потрібен цілодобовий нагляд, більшу частину якого забезпечує кваліфікований медбрат. Нещодавно я повернулася на роботу, тож доглядальниця повинна бути тут протягом дня, щоб підтримувати Віллові компанію: годувати й ставати йому в помочі всюди, де буде потрібно, слідкувати, щоби з ним нічого не сталося. — Камілла Трейнор опустила очі й додала: — Вкрай важливо, щоби поруч із Віллом була людина, яка усвідомлює цю відповідальність.

Усе, що вона сказала, навіть те, як вона виокремлювала слова, здавалось, натякало на мою недалекість.

— Зрозуміло, — промовила я й почала збирати свою сумку.

— То ви хочете працювати?

Це було так несподівано, що спочатку я подумала, що не розслухала.

— Перепрошую?

— Потрібно, щоб ви розпочали роботу якомога швидше. Оплата потижнева.

На якийсь час я втратила мову.

— Ви берете мене, а не… — почала була говорити.

— Робочий день доволі довгий: від восьмої ранку до п’ятої вечора, іноді довше. Перерви на обід як такої немає, хоча коли Натан, Віллів медбрат, приходить пополудні провідати його, у вас з’являється вільних півгодини.

— Вам не потрібно нічого… медичного?

— Вілл дістає усю потрібну медичну допомогу. Нам потрібен хтось надійний та життєрадісний. Його життя… складне, тому важливо підбадьорювати його… — Вона замовкла, пильно вдивляючись удалечінь крізь панорамні вікна. Нарешті місіс Трейнор повернулася до мене. — Інакше мовити, його психічне щастя так само важливе для нас, як і фізичний стан. Розумієте?

— Гадаю, так. Я повинна… носити уніформу?

— Ні. Ніяких уніформ! — Вона глянула на мої ноги. — Але ви могли б одягати щось… не настільки відверте.

Я опустила очі й постерегла, що мій піджак зсунувся, відкривши добру частину голого стегна.

— Це… Пробачте, тріснув шов. Насправді це не моє.

Але місіс Трейнор, здавалося, більше не слухала.

— Я поясню ваші обов’язки, коли ви станете до роботи. Зараз, міс Кларк, із Віллом спілкуватися непросто. У цій роботі психологічне ставлення так само важливе, як і інші… професійні навички, які ви маєте. Що ж, побачимося взавтра?

— Завтра? Ви не хочете… ви не хочете познайомити нас?

— Сьогодні у Вілла поганий день. Думаю, найкраще почати з нуля.

Я підвелася, розуміючи, що місіс Трейнор вже чекала, щоб випровадити мене.

— Еге ж, — промовила я, обтягуючи мамин піджак. — Е-е-е… Дякую. Побачимося взавтра о восьмій.

Мама накладала картоплю на татову тарілку. Вона поклала дві картоплини, а тато вихопив із сервірувальної тарілки третю та четверту. Мама перепинила його, повернувши картоплини назад у тарілку, й таки стукнула його по пальцях ложкою, коли він знов потягнувся по них. За невеличким столиком сиділи мої батьки, сестра з Томасом, мій дідусь і Патрик, який завжди приходив на вечерю по середах.

— Тату, — промовила мама до дідуся. — Може, хтось поріже тобі м’ясо? Трино, поріж дідусеві м’ясо.

Трина схилилася й стала вміло нарізати м’ясо на дідусевій тарілці. Для Томаса, який сидів з другого боку від неї, вона це вже зробила.

— То наскільки той чоловік покалічений, Лу?

— Напевне, не