Герцог Фламберг - Мявчик та Вогник: Лабіринт Забутих Речей, Герцог Фламберг

— Він не розуміє слів, він відчуває лише... порожнечу, – прошепотіла Іскорка, її золота луска почала тьмяніти, поглинаючи в себе безмежний смуток, який випромінював Хранитель, наче губка, що вбирає вологу. — Він сам загубився у своєму горі, він став уособленням тієї порожнечі, що з'явилася після його власної втрати.

Саме в цей момент, коли всі відчули безвихідь, коли навіть залізна логіка Мусі не могла знайти виходу, а гучні бурчання Шапки затихли, Вогник та Іскорка, які стояли поруч, відчули неймовірний сплеск взаємної симпатії, що пронизав їх до глибини душі. Їхні лапи ледь торкнулися, і почуття, що зародилися під час їхньої подорожі Лабіринтом, що зміцніли в небезпечних моментах та спільних перемогах, раптом вибухнули яскравим, теплим, немов сонячний промінь, що пробився крізь хмари, сяйвом. Це було не просто тепло, а потужна хвиля чистого, ніжного почуття – кохання, дружби та взаємодопомоги, яка була сильнішою за будь-яке забуття.

Вогник інстинктивно, без жодного сумніву, випустив контрольований, але неймовірно яскравий потік вогню. Цей вогонь був сповнений тепла, а не руйнування, любові, а не агресії, він випромінював лише чисту енергію, неначе вибухнув з його самого серця. Іскорка, заплющивши свої бурштинові очі, повністю зосередившись, направила цей потік своїм унікальним чуттям, що дозволяло їй відчувати та маніпулювати енергіями. Вона створила "маяк" зі світла та тепла, який проникав у саму сутність Хранителя, у його розірвані нитки спогадів, у його безмежну порожнечу. Це сяйво їхніх нових, щойно розквітлих почуттів – кохання, дружби та взаємодопомоги – продемонструвало йому, що справжні цінності не губляться, а зберігаються в серцях, у зв'язках між істотами, у спогадах, що передаються з покоління в покоління. Це світло не обпікало, а просвітлювало, проникаючи в кожну частину його величезного, сумного тіла, наче теплий дощ, що змиває пил.

У відповідь на це світло, від Хранителя пролунав глибокий, зітхаючий звук, що був схожий на дзенькіт тисячі кришталевих дзвоників, які повільно пробуджуються від сну. Це сяйво пробудило в ньому давній, але вже не сумний, а теплий спогад про його власну втрату. Він згадав щось важливе, але не конкретний предмет, а відчуття тепла, приналежності, радості, які були колись частиною його життя. Він зрозумів, що те, що він шукав, не в речах, які він жадібно збирав, а у зв'язках, у почуттях, у спільному досвіді, який ніколи не може бути загублений. Його сумна, безформна сутність почала повільно, але впевнено змінюватися, стаючи більш прозорою, а окремі предмети, що складали його, починали сяяти власним, легким світлом.

Хранитель не був переможений силою чи логікою, він був "заспокоєний" та "просвітлений" щирістю почуттів. Він усвідомив свої дії та їхні наслідки, зрозумівши, що його бажання зберегти, насправді, призвело до ще більшого забуття та хаосу. З його величезного тіла почало випромінюватися м'яке, тепле світло, що розсіювало сірі відтінки Лабіринту, і він зробив вибір. Він дозволив речам повернутися туди, звідки вони зникли, розчиняючись у просторі Лабіринту, щоб знову з'явитися у Букнеті. Він зрозумів, що справжнє збереження – це відпускання, а не утримання.

Лабіринт Загублених Речей почав розпадатися. Його стіни, складені з мільйонів предметів, які колись були чиїмись скарбами, а потім стали лише спогадами, розчинялися у повітрі, немов пісок, що висипається крізь пальці. Кожен зниклий ґудзик, кожна поодинока шкарпетка, кожен забутий лист, що складали тіло Хранителя, вихором поверталися назад крізь портал, залишаючи за собою мерехтливий слід. Величезна порожнина, що була серцем Лабіринту, тепер повільно стискалася, а її сірі відтінки змінювалися на прозорі. За мить, що здавалася вічністю, вихор стих, і герої, дещо приголомшені, але щасливі та неушкоджені, опинилися назад на запиленому горищі бібліотеки Букнета. Портал за ними закрився, залишивши по собі лише легке, майже невловиме мерехтіння на тому місці, де ще хвилину тому було пошарпане дзеркало.

Вони швидко повернулися на вулиці Букнета, відчуваючи, як повітря стає легшим, а сум, що висів у ньому, розсіюється. Місто знову наповнилося звичним шумом, веселим сміхом і радістю. Мешканці з подивом знаходили свої загублені речі: ключі, що були втрачені місяць тому, з'являлися на гачках біля дверей; окуляри, які шукали годинами, опинялися на носах; а миски з кашею, що зникли прямо з рук, стояли на столах, наче нічого й не було. Вони не до кінця розуміли, що сталося, можливо, навіть списували це на колективну забудькуватість, але безмежно раділи, що все повернулося на свої місця, і їхнє життя знову набуло звичного, затишного ритму.

— Нарешті мій помпон повернувся! Він же так скучив за мною! – радісно вигукнула Шапка, її голос лунав на всю вулицю, коли її пухнастий помпон, дивом вцілілий після такої подорожі і навіть, здавалося, ще пухнастіший, ніж раніше, впав їй прямо на голову. Вона грайливо струснула ним. — Тепер я знову відчуваю себе повноцінною! Хоча, мушу визнати, подорож до Лабіринту була цікавою. Майже як похід на шопінг, тільки без грошей і з ризиком загубитися навіки у купі мотлоху. І мої нерви не залізні, а помпон – не гумовий, щоб постійно переживати такі пригоди! Але я ж казала, що треба було пошукати обручки! Тепер піди знайди їх у Букнеті, це ж не той самий Лабіринт!

Вогник, який знайшов свій смарагдовий камінь, що лежав біля його ліжка, там, де він завжди його залишав, обережно взяв його в лапу. Він поглянув на Іскорку, яка стояла поруч, і в його смарагдових очах відбилося золоте сяйво її луски, що тепер випромінювало незвичну ніжність. Замість того, щоб просто повісити камінь на шию, як робив завжди, він подарував Іскорці знайдений ним у Лабіринті красивий, але давно забутий іншим драконом золотий камінь. Цей камінь ідеально пасував до її луски, немов був створений спеціально для неї, ставши символом їхніх нових стосунків та надії на спільне майбутнє.