Герцог Фламберг - Мявчик та Вогник: Лабіринт Забутих Речей, Герцог Фламберг

Спочатку всі мешканці Букнета вважали це звичайною неуважністю. Ну, хто не губив ключі чи окуляри? Дрібні втрати – це частина повсякденного життя. Але дрібні втрати швидко переросли у справжню епідемію. Пекарі не знаходили своїх улюблених лопаток для тіста, без яких тісто не виходило таким пухнастим, бібліотекарі губили закладки на важливих сторінках, які тільки-но читали, а потім не могли згадати, на чому зупинились, музиканти не могли знайти свої ноти, і мелодії, які зазвичай лунали по всьому місту, тепер звучали хаотично та дисонансно. По всьому Букнету лунали роздратовані вигуки, сумні зітхання та здивовані оклики. Діти плакали за улюбленими іграшками, які зникали прямо з їхніх рук, дорослі сварилися через загублені документи, які були ще хвилину тому в руках, і тепер не могли згадати, куди їх поклали.

Настрій у місті ставав все похмурішим. Відчуття легкого занепокоєння, що спочатку було схоже на дратівливу комаху, що дзижчить біля вуха, переростало у справжнє, глибоке занепокоєння, що стискало серця мешканців. Здавалося, що зникнення речей впливає навіть на пам'ять мешканців про те, куди вони поклали щось. Це було так, ніби сама логіка та причинно-наслідковий зв'язок розпадалися. Вулицями ходили розгублені коти та дракони, не знаючи, чи варто їм взагалі щось робити, якщо все може зникнути в будь-яку мить. Букнет, що славився своєю гармонією, порядком та затишком, занурювався у хаос роздратування, розгубленості та навіть легкого відчаю. Це був не просто безлад – це було відчуття, наче саме життя, його сенс та стабільність витікало крізь пальці, разом із загубленими дрібницями, залишаючи по собі порожнечу. Місто, яке завжди було таким живим, тепер здавалося бляклим і позбавленим своєї звичної магії.

Поки герої сиділи в затишній кав'ярні пані Мурки, чиї пухнасті вуса ледь помітно смикалися від переживань за міські негаразди, обговорюючи чергові втрати, що вражали Букнет, атмосфера всередині була такою ж обтяженою, як і надворі. Муся, зазвичай така зібрана, розгублено шукала свій "щасливий" гребінець, який вона використовувала щоранку, щоб її білосніжна шерсть була ідеальною, а Мявчик бурчав, дивлячись на порожню миску, адже його улюблена ложка для каші зникла, позбавляючи його ранкового задоволення. Навіть пані Мурка, яка зазвичай була незворушною, нервово потирала лапки, бо зникла її улюблена дерев'яна качалка, що зберігалася в її родині поколіннями.

Раптом, посеред їхніх обговорень, у вікні кав'ярні, що виходило на головну площу, з'явилася яскрава золота блискавка, розтинаючи сіре небо. За мить, піднявши легкий вихор снігу та листя, на бруківці головної площі Букнета приземлився дракончик.

Це була Іскорка – витончена, граційна, з яскраво-золотими лусками, які мерехтіли на сонці, що пробивалося крізь хмари, наче тисячі дрібних самоцвітів, розсипаних по її тілу. Її довгий, стрункий хвіст плавно коливався, а легкі, майже прозорі крила відбивали світло. Її очі кольору бурштину, здавалося, бачили крізь саму матерію, проникаючи в саму сутність речей. Її поява, мов сонячний промінь, що розігнав темні хмари, принесла промінь світла у похмуру атмосферу міста, змусивши мешканців на мить забути про свої втрати.

Вогник, побачивши її, широко розплющив свої смарагдові очі, і на його щоках з'явився легкий рум'янець. Його луска спалахнула від радості, відбиваючи золоте сяйво Іскорки. 

— Іскорка! – вигукнув він, підскочивши зі стільця, мало не перекинувши чашку з чаєм. Його голос був сповнений щирої радості та здивування.

Вона усміхнулася, і її золоті луски засяяли ще яскравіше, немов вітаючи його. Вони колись разом навчалися у Школі Молодих Драконів, де опановували мистецтво польоту, дихання вогнем та інші драконячі премудрості. Вони були кращими друзями, розділяючи секрети та мрії, але потім їхні шляхи розійшлися, коли Іскорка вирушила у свої подорожі, вивчаючи енергетичні потоки світу. Між ними промайнула та сама особлива іскра, не лише метафорична, але й буквальна – легке електричне пощипування в повітрі, яке є помітним для всіх, окрім, можливо, самих героїв, які були надто зосереджені на подіях та своїх переживаннях, щоб помітити щось більше.

Шапка, яка щойно бурчала про втрачену сережку (о, так, у неї була пара запасних, але ж це була її улюблена сережка, з крихітним діамантом!), зацікавлено оглянула новеньку, примруживши свої "очі".

— Ого, Вогнику, у тебе гості! І яка цікава драконка! Здається, вона навіть нічого не губила... поки що, – прокоментувала Шапка, прискіпливо оглядаючи Іскорку з голови до ніг, оцінюючи її витонченість та відсутність ознак "синдрому втрачених речей".

 Її тон був сумішшю цікавості та звичної саркастичної нотки. А потім вона перейшла на шепіт до Мусі, хоча її "шепіт" був чутний, напевно, по всьому Букнету, зважаючи на акустику кав'ярні: 

— Сподіваюся, її золота луска не почне відпадати посеред Букнету. Бо тоді ми шукатимемо не тільки свої речіі, а й її золоті блискітки. А вони ж такі маленькі! Це ж справжній кошмар для будь-якого модного аксесуара! Уяви, Мусю, як важко буде знайти їх, наприклад, у пилюці!

Іскорка почула це, її золоті щічки злегка порожевіли від зніяковіння, адже дракони, особливо такі витончені, дуже цінували свою зовнішність. А Вогник, захищаючи її, кинув на Шапку докірливий погляд, який чітко показував його невдоволення.

— Вибачте, Шапко, це моя подруга, Іскорка, – сказав Вогник, намагаючись згладити незручність.

— Подруга? О, так, звичайно! Ми всі тут друзі! Особливо, коли хтось губить свій улюблений помпон і сережку, а потім мусить виглядати, як обскубана ворона! – пробурчала Шапка, натякаючи на власні втрати та ще більше привертаючи увагу до своєї лисої маківки.