Герцог Фламберг - Мявчик та Вогник: Лабіринт Забутих Речей, Герцог Фламберг

Іскорка, оговтавшись від зніяковіння, пояснила свою раптову появу. 

— Я відчула дивні енергетичні відлуння... наче загублені речі "звуть" мене, залишаючи за собою слід, що пульсує у просторі. Це схоже на відголоски забуття, але набагато сильніші, потужніші та більш концентровані, ніж будь-коли раніше. В моїй школі нас вчили відчувати тонкі магічні сліди, які залишаються після будь-якого магічного впливу, і це... це дуже потужно. Щось не так із самими речами, з їхньою суттю, наче їх висмикнули з реальності.

 Вона пояснила, що її унікальна здатність, над якою вона працювала роками, дозволяє їй відчувати не лише магічні потоки, але й "сліди" предметів, що були вирвані зі свого місця, наче вони залишали за собою ехо своєї присутності, що віддаляється. Вона пролетіла багато земель, слідуючи за цими відлуннями, які ставали все сильнішими, і вони привели її до Букнета, як до епіцентру дивних подій.

Муся, заінтригована цим науковим підходом до магії, одразу ж приступила до аналізу. Вона дістала свої магічні карти та кристали, які, на щастя, ще не зникли, адже зберігалися в найбезпечнішому місці – її внутрішній кишені, яка завжди була закрита на чарівний замок. Разом з Іскоркою, яка "сканувала" енергетичні сліди, відчуваючи їхній напрямок та інтенсивність, вони виявили спільну закономірність: усі зникнення відбуваються в місцях, де раніше зберігалися давно забуті або відкладені "на потім" речі. Це вказувало на витік енергії або навіть на якийсь портал, що відкрився саме там, де накопичилося найбільше "забуття", де речі втрачали свій сенс. Енергетичні лінії від усіх загублених предметів, наче невидимі нитки, що сяяли слабким мерехтінням, сходилися в одній точці, створюючи потужний вихор. Іскорка, відчуваючи цей потік, який пульсував у повітрі, впевнено вказала лапою на північну частину міста, де енергетичні відлуння були найсильнішими.

— За моїми відчуттями, це старе горище у бібліотеці Букнета, – сказала вона, її голос був сповнений рішучості. — Місце, де зберігалися всі старі, "непотрібні" речі, які з часом були забуті, списані з рахунків, втратили своє призначення. Там енергетичні відлуння просто кричать, вони настільки гучні, що майже боляче їх чути.

Герої, не гаючи ані хвилини, швидко дісталися до старовинного горища бібліотеки Букнета. Скрипучі дерев'яні сходи, що вели нагору, здавалося, стогнали під їхньою вагою, а кожен крок луною розносився у тиші. Горище було величезне, простягаючись під самим дахом, мов величезна паща, що поглинула століття забуття. Воно було повністю завалене пилом, що лежав товстим шаром на всьому, немов сивий покрив, запахом старих книг, що розсипалися від часу, і дивних, давно забутих речей, що чекали свого часу або остаточного забуття. Тут були старовинні меблі, вкриті білими чохлами, наче привиди минулого; пошарпані ляльки з вицвілими очима, що дивилися в порожнечу; коробки з листами, що пожовкли від часу і пахли засохлою лавандою, зберігаючи чиїсь давні секрети; і дивні, що давно вийшли з ужитку прилади – якісь химерні телескопи без лінз, поламані механізми з безліччю шестерень, чиє призначення вже ніхто й не пам'ятав. Повітря тут було важке, наповнене присмаком пилу та старості, що осідав на язиці, а кожен крок піднімав хмари дрібної, блискучої куряви, що танцювали в променях світла, які пробивалися крізь маленькі, затягнуті павутиною вікна, немов діамантова доріжка в невідомість.

Посеред цього мотлоху, майже повністю приховані за купами старих журналів та розбитих ваз, вони нарешті знайшли те, що шукали: старе, пошарпане дзеркало без рами, притулене до стіни так, наче його навмисно сховали від сторонніх очей. Воно не відображало нічого з навколишнього світу – ані запилених полиць, ані силуетів героїв. Натомість його поверхня була вкрита легким, ледь помітним мерехтінням, наче його поверхня була зроблена з води, що коливається, або ж з розрідженого туману, з якого долинав ледь чутний, тихий шепіт, схожий на тисячі забутих імен.

— Ось воно! – вигукнула Іскорка, її золота луска на мить засяяла яскравіше, розсіюючи морок горища. Її бурштинові очі були прикуті до дзеркала. — Звідси йдуть найсильніші відлуння! Це джерело!

Муся, уважно оглянувши дзеркало, дістала з кишені маленький кришталевий маятник, який зазвичай використовувала для вимірювання енергетичних полів. Маятник, що зазвичай спокійно коливався, тепер тремтів і обертався з шаленою швидкістю, вказуючи прямо на дзеркало. 

— Це не просто дзеркало, – підтвердила вона, її голос був серйозним. — Це якийсь портал, що живиться енергією забуття. Чим більше речей губиться, чим більше їх викидають з пам'яті, тим сильнішим він стає, наче ненаситна безодня, що вбирає в себе все, що залишилося без уваги.

Раптом Шапка, яка весь час бурчала про загублену стрічку, що доповнювала її неперевершений образ, помітила її. Яскраво-червона, з вишитими золотими нитками, стрічка лежала прямо біля дзеркала, наче чекаючи її, ледь помітно пульсуючи в тому ж ритмі, що й дзеркало. — Моя стрічка! Моя щаслива стрічка! – радісно вигукнула Шапка, її "руки"-кінці замахали в повітрі від захвату. Вона кинулася до неї, не дивлячись під ноги, забувши про всю обережність у пориві щастя. Вона спіткнулася об стару, іржаву пательню, що небезпечно виглядала з-під купи ганчірок, і, втративши рівновагу, незграбно зачепила дзеркало одним зі своїх кінців, що зазвичай так акуратно звисали.

У ту ж мить з дзеркала вихором вирвався легкий, але потужний вітер, що пронизав горище холодним подихом. Він підхопив стрічку Шапки, яка була вже майже в її "руках", віддаляючи її від неї. 

— О, ні! Тільки не моя щаслива стрічка! Я її шукала цілий місяць! Вона ж була у мене вчора, я її тільки-но бачила, вона ж лежала на моєму столику! – голосила Шапка, простягаючи "руки"-кінці до зникаючої стрічки, немов намагаючись вхопитися за примарне щастя. Але було запізно. Стрічка за секунду розчинилася, зникла прямо в мерехтливій поверхні дзеркала, не залишивши й сліду, а його поверхня, що досі була ледь помітною, почала спотворюватися, перетворюючись на вир із зображень різних загублених речей: годинників, що спішать без стрілок, ключів без замків, поодиноких ґудзиків, що колись тримали докупи чиєсь вбрання, загублених шкарпеток та навіть розсипаних пазлів, що не мали кінця. Це був справжній портал, що відкривався на очах!