Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

У тронній залі знову було тихо. Навіть тиша боялась доторкнутись до нього.

Принц Еліан сидів на своєму місці, в порцеляновій масці. Вона була біла, без жодного малюнка — гладка, холодна, ідеальна. В масці не було рота, не було брів — тільки вузькі вирізи для очей. І з-під неї світилися карі очі — глибокі, мов криниця, куди вже давно ніхто не зазирав.

Його голос лунав спокійно:

— Ти її бачив?

Перед ним стояв розвідник, той самий, що вранці повернувся з Елмарісу.

— Так, Ваша Високосте. Вона не схожа на жодну з тих, кого ми досі шукали. У неї… щось є. Тиша поруч із нею стає живою. І квіти — вони дійсно ростуть навколо.

Принц нахилив голову.

— Вона знає, хто ти?

— Ні. Я не назвався. Але вона… подивилась, наче знала мене все життя.

Маска залишалась незмінною. Але очі Принца ледь-ледь звузились. Тінь усмішки торкнулась куточків його погляду — тонко, майже невловимо.

— Вона красива? — запитав він раптово.

Розвідник запнувся.

— Не так, як придворні панянки. Її краса… не для балів. Вона тиха. Глибока. Жива.

Принц підвівся. Його рух був плавним, мов льодяна вода, що несе силу під гладкою поверхнею. Світло від вікна відбивалося у порцеляновій масці, роблячи її ще холоднішою.

— Підготуй машину. Їдеш зі мною, — тихо, але твердо мовив він.

Розвідник підняв очі, здивовано.

— Ви особисто?

Еліан пройшов повз нього. На мить зупинився біля дверей, і, не обертаючись, сказав:

— Якщо її дотик справді може торкнутись серця… Я хочу це знати.

Я мушу це знати.