Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Темний позашляховик під’їхав до краю села, піднімаючи хмару снігу й пилу. Двигун заглух. Відчинились дверцята — спершу вийшов розвідник, оглянув усе навколо, а вже потім з машини повільно вийшов Принц Еліан.

Він стояв у чорному плащі, високий, незрушний, мов тінь серед білого простору. Обличчя повністю ховалось під фарфоровою маскою, крізь яку виднілись тільки його карі очі — уважні, глибокі, майже беземоційні. Але всередині — щось ворушилось. Щось забуте.

— Вона зараз у лісі. Там, де ти її бачив, — сказав розвідник.

Еліан кивнув.

Вони не поспішали. Село зустрічало мовчазно: жінки визирали з вікон, чоловіки — з настороженими поглядами. Їхня присутність була надто незвична для цього мирного куточка.

Еліан ішов попри дерев’яні паркани, повз котів на даху, повз дітей, що спиняли ігри, побачивши його. Ніхто не підходив. Ніхто не питав, хто він. Але всі… відчували.

А потім — він її побачив.

Мілея стояла вдалині, біля криниці, розмовляючи з дівчинкою. Її руки тримали теплу ковдру, а голос — був м’який, мов весняний вітер. Вона не бачила його, але Еліан завмер.

Ніби сам час на мить затримав подих.

Його карі очі не кліпали. Усе в ній — рухи, погляд, усмішка — здавалося… не з цього світу. Він стояв так довго, що розвідник озирнувся:

— Вам зле, Ваша Високосте?

Еліан не відповів одразу. Потім тихо промовив:

— Ні. Я просто забув, як виглядає тепло.