Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Розділ VI. Неспокій у повітрі

Наступного дня село прокинулося раніше, ніж зазвичай. Хоч не було тривоги, всі відчували: щось не так. Повітря — наче застигло, не ворушилось. Птахи мовчали. Навіть ліс біля Елмарісу стояв мовчки, ніби щось слухав.

Мілея прокинулась ще до світанку. Вона не могла пояснити чому, але серце калатало швидше, ніж завжди. Вона вдяглась, узяла плащ і вийшла на вулицю. Роса блищала на траві, небо було сірим.

Її ноги самі повели до лісу.

Це було її місце — тиха поляна серед сосен, де завжди росли квіти, навіть взимку. Вона часто приходила сюди, коли не могла зібрати думки.

Та цього разу тут вже хтось був.

Незнайомець стояв спиною до неї. Темний плащ, з-під якого виднілась дорога зброя. Але він не мав вигляду загарбника. Стояв спокійно, спостерігаючи за небом. Його постать була пряма, рухи впевнені, як у того, хто звик бути чужим серед людей.

Мілея зупинилась за кілька кроків. Її серце затримало подих.

— Ви загубились? — тихо запитала вона.

Незнайомець повільно обернувся. Його очі — холодні, наче дзеркало річки взимку. Але в них не було злості. Тільки спостереження. Мов він бачив перед собою когось… надто світлого для цього світу.

— Ні. Я шукаю, — відповів він коротко.

— Що саме?

— Іще не знаю.

Він мовчки дивився на неї, і Мілея відчула щось дивне. Не страх. Не сором. А… відчуття, ніби її життя щойно зрушило з місця.

— Ви з далеку?

— Дуже.

Її пальці торкнулись гілки, на якій щойно розцвіла квітка.

— Тут не часто бувають чужинці.

— А ви… завжди тут? — спитав він.

— Завжди, — усміхнулась вона. — Мене звуть Мілея.

Незнайомець кивнув, але не назвав свого імені.

— Тоді я пам’ятатиму.

І зник між деревами, перш ніж вона встигла сказати щось іще.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍