Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Розділ V. Там, де квіти не бояться зими

У селі Елмаріс зими були м’якші, ніж деінде. Не тому, що сонце світило яскравіше, а тому, що тут жила вона.

Мілея.

Вона народилась у цьому селі й майже ніколи не покидала його меж. Її світ — це ранкові тумани, теплі руки стареньких, дитячий сміх і запах печених яблук. Її дім стояв трохи осторонь — біля лісу, де сосни шепотіли пісні, які знав лише вітер.

Того ранку, коли сніг знову вкрив землю, Мілея вийшла надвір із чашкою запашного чаю. Вона сіла на лавку біля свого будинку й закуталась у старий, але м’який плед. Її волосся, мов пшениця на світанку, блищало в сонячному світлі.

Її погляд був спокійним.

Вона відчувала, що щось наближається. Невідоме. Незнайоме. Але не лячне.

Поруч з її домом росли квіти. Так, справжні квіти — навіть тепер, коли земля мала б бути скута морозом. Усі в селі звикли до цього: там, де ступала Мілея, весна ніби торкалась слідом.

— Доброго ранку! — вигукнула сусідка, проходячи повз.

— І вам тепла! — усміхнулась Мілея, легко махнувши рукою.

До неї щодня приходили люди. Хтось просив трави від болю, хтось — ласкавого слова. І Мілея ніколи не відмовляла. Вона не вважала це чарівництвом. Просто... вона знала, що таке біль. І не хотіла, щоб інші відчували його наодинці.

Увечері вона залишилась сама. Вогонь у каміні потріскував, чай поволі холонув, а за вікном падав м’який сніг. Мілея сиділа з книгою в руках, та не читала. Вона дивилась у полум’я, думками десь далеко.

— Якщо десь у світі існує хтось, хто забув, як це — відчувати... Я хочу, щоб він знайшов мене.

І, можливо, саме в цю хвилину, за сотні миль звідси, один Принц дивився у холодне вікно свого палацу — ще не знаючи, що в його життя вже йде весна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍