Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Село Елмаріс загубилось поміж пагорбів і лісів, де навіть зима не наважувалась панувати довго. Там сніг лежав не довше кількох днів, а замість холодного вітру подихом мандрувала тиша — спокійна, мовчазна, приємна. Люди тут жили просто, але з усмішками.

І серед них — Мілея.

Вона була звичайною на перший погляд. Світле волосся, сплетене у косу, простий одяг, голос лагідний. Але в її очах — щось дивне: глибина, ніби вона бачила більше, ніж решта. І коли вона сміялася, навіть птахи здавались ближчими.

— Вона як весна, що приходить раніше, — казали про неї старі жінки.

Мілея не знала, звідки в неї цей дар. Вона просто була собою. Коли хтось плакав — вона сідала поруч і брала за руку. І біль проходив. Коли дитина хворіла — вона співала пісню, і лихоманка спадала. А одного разу, коли змерзлий солдат упав перед воротами села, вона торкнулась його грудей — і з-під снігу проросли маленькі сині квіти.

— Ти відьма, — шепотів хтось іззаду.

— Вона — благословення, — відповідали інші.

А вона не вважала себе ні тим, ні тим. Просто хотіла миру. І тепла. І відчуття, що вона потрібна — не лише селянам, а… комусь. Комусь одному.

Того ранку вона прокинулась відчуваючи щось тривожне. Небо було чистим, але повітря — густішим, ніж завжди. Вона вийшла на ганок, притискаючи до грудей теплий шалик.

— Хтось іде сюди, — промайнуло в голові.

Ніхто ще не говорив, але її серце вже знало — щось зміниться.