Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 6. Дракон з минулого, вогонь майбутнього

 

"Її не можна мати. Але всі хочуть бути тими, кого вона не відштовхне"

 

 Аріно

— Ти думаєш, вона обрала тебе, бо в тобі щось справжнє? — рикнув Аріно. Його рука вже стискала руків’я меча.

— Вона обрала мене, бо я не намагався зробити її своєю, — відповів Кейдзо, очі звужені, волосся розтріпане, кігті вже виступили з пальців.

Двоє чоловіків стояли просто навпроти — як небо і земля, які ось-ось зіштовхнуться.

— Вона — вагітна! — закричав Аріно.
— З моїм вогнем. Не з твоїм мечем, — прошипів Кейдзо.

І тоді… вони зробили кроки вперед. Одночасно. Мовчки. Залишаючи за спинами все, крім неї.

А Акане — бігла.

Її подих — короткий. Серце — як барабан.
Живіт — важкий, але ритм її ніг — точний, як заклинання.

Вона знала: якщо не зупинить їх — все згорить.

І тут — небо зірвалось.

Він прилетів.

Величезний. Срібний. Грізний.
Його крила затулили сонце.

Йосемару.
Дракон. Потворний і прекрасний.

Акане ледь встигла вскочити в печеру серед скель. Каміння обпекло її ноги, але вона не зупинилась.

Її тіло пам’ятало, де ховатись.
Але її вогонь — пам’ятав, як палити.

І коли тінь дракона вкрила вхід…

Вогонь вирвався з її рук.

Не з гніву.
А з пам’яті.
З болю.
З любові, що перетворилась на захист.

Дракон зупинився. Завмер. І… змінився.

Його луска зникла. Тіло скоротилось. Перед нею з’явився він.
Йосемару. Людина. Чоловік. Той самий — і вже зовсім інший.

Його обличчя — шрамоване, суворе, але… магнетичне.
Його голос — не хрип, не ревіння, а мелодія влади.

— Акане…

Вона підвелась, запилена, втомлена, волосся — в дикому вінку.
Але в очах — вогонь первородної сили.

— Не називай мене. Ти стежив. Чекав. Полював.

— Я спостерігав, як ти стала тією, кого я не зміг зламати.
І я… захоплений.

— Ти не маєш на мене права.

— А якщо я дам тобі все?
Мій замок. Мою армію.
Світ, у якому ти — королева.

— А любов?

— Не проси в мене любові.
Проси влади. Я дам.

Вона зробила крок ближче.
Її пальці затремтіли.

— А я не хочу влади, Йосемару.
Я хочу, щоб мій син ріс не в тронній залі, а в лісі.
І щоб чоловік, що обіймає мене — не мріяв про корону.

Він наблизився. Занадто. Його дихання — на її щоках.
Його рука — не торкається, але тягнеться.

— Я досі мрію про тебе, Акане.

— Твої мрії палають. А я більше не хочу горіти.

 

 Акане

Він уже був надто близько.

Йосемару, весь у тінях, простягав руку — не насильством, а владою, мов золоте намисто, що душить ніжно.

— Я все ще можу дати тобі світ, — прошепотів він. — Вибери мене, і ніхто не посміє доторкнутись.

Я мовчала. Але пальці моїх ніг впирались у землю.
Серце билося швидко — не від страху. Від передчуття.

І тоді — все здригнулося. Повітря розрізав крик, схожий на вітер і тварину водночас. І з неба впав вогонь з крилами.

Кейдзо.

Величезний, у своїй лисячій подобі, з крилами з полум’я й очима, які шукали лише одне —
мене. Йосемару встиг обернутись, але не ухилитись. Кейдзо вдарив його, не з люті, а з захисту.
Захисту того, що було більше за жінку — життя всередині неї.

Йосемару зник у спалаху — не помер, але відступив, зрозумівши: ця битва ще буде. Але не сьогодні.

 

Я залишилась одна. У центрі порожнечі. І тоді — щось прокинулось у мені. Мої долоні — засвітились.
Волосся — піднялось вгору, мов ожило.

Праматір.
Її голос був у моєму горлі. Її кров — у моїх жилах. Я знову стала полум’ям. Але тепер — чистим, стародавнім.

Кейдзо підійшов повільно. Його очі — не дикі. М’які.

— Акане… — прошепотів він. — Ти…

Я мовчала.
Він обійняв мене.
Обережно. Так, ніби я була зіркою, яка ще може обпекти.

Його губи торкнулись моїх вуст. Ніжно. Повільно. Він не цілував мене — він пив мене, як воду після століть спраги. Потім — опустився на коліна. Його поцілунки — на моїх ногах, щиколотках, стегнах.
Не з хіттю. З благоговінням.

— Я молюся тобі, Акане, — сказав він. — Не як до жінки. Як до світла, яке колись вивело мене з темряви.

І тоді… я побачила його.

Між дерев, у тіні — Аріно.

Його очі.
Не злі.
Не жорстокі.
Зламані.

І в той момент…
Мій вогонь — затремтів.

Серце пронизав гострий біль.

 

Я рішуче відштовхнула Кейдзо та пішла на той погляд. Аріне стояв під деревом, де колись ми зустрічалися ще в юності.
Тоді я була ще з іскрою на щоках. Тепер — з вогнем у венах.

Аріно ступив кілька кроків назустріч.
На ньому був той самий срібний плащ, який завжди виглядав святково. Але сьогодні… він обвисав, мов жаль.

— Чому ти дивишся так, ніби я — ворог? — запитав він.

— Бо ти стоїш між мною і свободою.

Він опустив очі. Але не замовк.

— Я кохаю тебе, Акане.тЯ завжди кохав. Навіть коли ти горіла для когось іншого.

Я зітхнула.
Серце билося — не від ніжності, а від пульсуючого “чому тільки зараз?”.

— І що ти хочеш, Аріно?

— Щоб ти…
— Щоб я що?

— Була моєю.
— Ось.

Я зупинилася. В очах — вогонь. У долонях — ще більше.

— “Моєю”, — повторила я. — Не “поруч”. Не “разом”. Не “вільна і зі мною”. А “твоя”.

Він вхопився за груди.

— Я не хотів образити…

— Ти хотів заволодіти? Під словом “любов” ти ховав контроль, от що!

Я зробила крок до нього.

Мої груди вже важко дихали — життя всередині нага́дувало про себе.

— Я ношу не тільки дитину, Аріно. Я ношу себе. І я вже ніколи не вийду за тебе заміж. Тож час змиритися, що мене забере хтось інший.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍